WWW.KNIGA.LIB-I.RU
БЕСПЛАТНАЯ  ИНТЕРНЕТ  БИБЛИОТЕКА - Онлайн материалы
 

Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 8 |

«160-річчю від дня заснування Київського університету та 190-річчю від дня народження його першого ректора професора М.ОМаксимовича ...»

-- [ Страница 1 ] --

160-річчю від дня заснування

Київського університету

та 190-річчю від дня народження

його першого ректора професора

М.ОМаксимовича

присвячується

1 кожному своя доля! І моя, якою б в а ж

кою не була інколи, т а незрівняно вища і кращ а ба­

гатьох інших.

М.М аксимович

й о г о найбільшим подвигом, я к і подви­

гом передреволюційного українознавства взагалі,

було вияснення народної основи української історії,

її тяглості і неперервності, укріплення на сім грунті того переконання, що український народ — це дій­ сний будівничий великого тисячолітнього діла у к ­ раїнської історії і одвічний господар української землі, политої його потом і кров’ю.

М.ГрушевськиИ ТТ Н5 Х іек о гд а Пушкин сказал о Ломоносове, что он сам был первым русским университетом...

Максимович был для Киевской Руси целым ученым историко-филологическим учреждением, и вместе с тем живым народным человеком.

М.Драгоманов & & гее своє тихе ж и т тя смиреномудрого вченого, людини поміркованої в своїх баж аннях, пе­ реконаннях т а мріях, ставився він прихильно і брав близько до серця лише питання культурного та літе­ ратурного поступу в українській справі — і т а к було за всі останні сорок років його ж и т тя і праці на Україні і для України.

Г. ЖитецысиИ М А.

, МАКСИМОВИЧЪ.

И.О.ПЛКСИИОІИЧ

ЯВИЛСЯ ГРАД О М Ъ

ВЕЛИКИНЪ...

КИЇВ «ЛИБІДЬ»

ББК 63.3 (4 УКР) М17 Бібліотека «Пам’ятки історичної думки України»



Заснована 1989 року

Редакційна колегія бібліотеки:

Ю. П. Дяченко, [В. О. Замлинськии], Л. Г. Мельник, Ю. М. Мушкетик, В. Г. Сарбей, В. А. Смолій, В. П. Тараник, Ф. П. Шевченко (голова) _________ Упорядник______ І Володимир Замлинський | Автор приміток Іван Бутин Рецензенти С. В. Кульчицький, В. А. Канкан Головна редакція літератури з українознавства та соціогуманітарних наук Редактор Микола Тимоиіик © ІВ. О. Замлинський], упо­ рядкування, історико-біо­ графічний нарис, 1994 w 0503020902-059 БЗ 23-6-93 щ— м ------ш © І. Л. Бутич, примітки, 1994 © В. В. Скопенко, переднє I

–  –  –

n певна закономірність у тому, що ці дві пам’ятні c дати відзначаємо разом — 160-річчя Київського університету і 190-річчя від дня народження його першого ректора Михайла Максимовича.

Історія нашої Альма-матері дійсно нерозривно пов’язана з ім’ям цієї людини, якій волею долі випало здійснити перший засів у освітню і наукову ниву навчального закладу. І в тому, що цей засів ліг на добре уготований попередниками грунт, також простежується закономірність.

Мрія про заснування в Україні справжнього осередку націо­ нальної освіти для української інтелігенції постала віддавна: йшла вона ще від Костянтина Острозького. Це він наприкінці 70-х років XVI століття прагнув дати найдопитливішим, найздібнішим пред­ ставникам різних народних верств саме таку освіту, відкриваючи в Острозі Греко-Слов’янську школу вищого типу. Пізніше з КиєвоБратської школи, заснованої 1615 р., виросла Києво-Могилянська академія. Однак це не знімало питання про необхідність відкриття в Україні університету, про який мріяли українські козацькі геть­ мани — Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський.

І ось 1834 року в Києві, нарешті, відкрито університет.

Щоправда, за задумом його петербурзьких засновників, на­ вчальний заклад мав стати передусім центром русифікаторської політики південно-західного краю російської імперії. Та не­ зважаючи на величезні потуги поліційно-репресивної великодержавницької машини, таким Київський університет не став.





Не став тому, що тут завжди нуртував волелюбний дух, сюди завжди тягнулися найсвідоміші, найпередовіші національнопатріотичні сили.

Від самого початку їхніми провідниками стали побратими першого ректора по ідеї — Тарас Шевченко та Микола Косто­ маров.

Михайлові Максимовичу було лише тридцять років, коли він обійняв посаду ректора щойно заснованого університету святого Володимира в Києві. Як могло статися, що саме він, українець, нащадок козацького роду, який не мав впливових благодійників, у такому віці удостоївся цієї високої посади? Думається, багато в чому вибір був зумовлений високим авторитетом молодого вченого-енциклопедиста — природознавця і.фольклориста, філолога й етнографа, історика і письменника. Вже на той час його багаточисленні наукові дослідження з цих галузей знань були відомі далеко за межами Москви і Петербурга, а за його підручниками навчалося не лише студентство України, Росії, а й ряду чужих країн.

Доля не завжди була прихильною до цієї людини. З юнацької пори й до останніх літ Михайла Олександровича не полишали різноманітні житейські негаразди — матеріальні нестатки, хво­ роби. А ще — терзання за вимушені компроміси совісті й сумління в умовах задушливої атмосфери тогочасного громад­ сько-політичного життя царської Росії, недовіри й зневаги до всього українського, народного, демократичного. Однак, незва­ жаючи на все це, він невпинно працював.

Зроблене Михайлом Максимовичем, зокрема, в галузі історії та філології сприяло згодом зародженню цілої історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський та інших діячів науки й культури України.

Саме Максимович започаткував розвиток української жур­ налістики своїми надзвичайно цікавими з пізнавального і ху­ дожнього боку альманахами «Денница», «Киевлянин», «Украи­ нец», а збірником «Малоросійські пісні» спонукав до пожвав­ лення й активізації студій на терені української фольклорис­ тики. І, нарешті, окремо слід сказати про Кирило-Мефодіївське братство, ідейним натхненником створення якого він був і яке своєю появою, своїми програмними документами відіграло ви­ няткову історичну роль у національному пробудженні ук­ раїнського народу. Отож, без перебільшення можна сказати, що в започаткуванні прогресивних традицій Київського універси­ тету роль і значення Максимовича важко переоцінити.

На жаль, в історії нашого університету немало й драматич­ них сторінок. Писалися вони і в часи самодержавства, і в період диктатури комуністичної ідеології, коли внаслідок репресивних заходів навчальний заклад знекровлювався, збіднювався за ра­ хунок найпрогресивніших, найталановитіших викладачів, сту­ дентів.

Нині, в непросту добу становлення незалежної демократич­ ної української держави, переживає своє друге народження й Київський університет імені Тараса Шевченка.

Повертаються втрачені надбання національної вищої школи, зважено перей­ мається все передове, напрацьоване в світі. Відроджуються й кращі традиції, започатковані першим ректором університету Михайлом Олександровичем Максимовичем. Вони — в істинній, позбавленій будь-якої політичної заангажованості, науці, в убо­ ліванні за долю своєї держави, в чистому і щирому прагненні багатотисячного університетського колективу бути корисним своєму народові.

Багата й різноманітна наукова, художня, публіцистична спадщина Михайла Максимовича протягом тривалого часу з різних причин залишалася малодоступною для широкого ук­ раїнського читача. Тому ідея видавництва «Либідь» при Київському університеті видати цей однотомник вибраних ук­ раїнознавчих праць нашого великого вченого і патріота, здається сьогодні вкрай своєчасною і важливою.

Віктор Скопенко, ректор Київського університету імені Тараса Шевченка, академік Національної АН У країни ПАТРІАРХ У КРА ЇН СЬКО Ї НАУКИ ідзначаючи заслуги Михайла Максимовича пе­ ред вітчизняною наукою, відомий політичний і громадський діяч, вчений і публіцист Михайло Драгоманов писав: «Якось Пушкін сказав про Ломоносова, що він сам був пертим російським університетом.

Невтомний трудівник на кафедрі в Києві і потім в хуторі...

М. О. Максимович був для Київської Русі цілою науковою історико-філософською установою і разом з тим живою на­ родною людиною»1 А український академік, етнограф, фольк­.

лорист та літературознавець Андрій Лобода вважав, що Макси­ мович є «...у повному розумінні слова патріархом нашої науки в нашому університеті, в нашому краї»1 2.

Природознавець, історик, фольклорист, етнограф Михайло Максимович ще за життя отримав блискучу оцінку здійсненого ним у кожній із названих галузей наук від таких його сучасників і друзів, як О. Пушкін, О. Дельвіг, М. Гоголь, П. Вяземський, В. Одоєвський і багатьох інших. Все, що написане ним, дійсно відзначалося не лише новизною постановки питання, а й особ­ ливим поглядом на суспільно-політичну значущість досліджу­ ваних проблем.

У різний час про життя та діяльність цього непересічного вченого виходили монографії, наукові розвідки. На особливу увагу заслуговують, зокрема, статті М. Грушевського, який чи не вперше науково обгрунтував провідне місце М. Максимовича 1 Д рагом анов М. Некролог М. Максимовича 11 Вестник Европы. 1874. №

6. С. 453.

2 Лобода А. Заслуги М. А. Максимовича в области языка и словесности / / Чтения в Истор. общ. Нестора-летописца. К., 1905. Кн. 187. С. 117.

в українській науці, показав його роль як основоположника української історичної думки, фольклористики, мовознавства.

Однак ці роботи не зняли необхідності докладніше, глибше, об’єктивніше осмислити наукову і творчу спадщину М. Макси­ мовича, осягнути його діяльність у цілому, його роль і значення у вітчизняній науці, а заодно й виправити те, що було упущене або зумовлене ідеологічними стандартами чи й навмисно пере­ кручене.

** Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 р., на хуторі Тимківщина поблизу Золотоноші Полтавської губернії.

Козацький рід Максимовичів бере початок ще з XVII ст. від пращура Максима Васильківського, прозваного Печерським.

Дід Михайла — Іван Максимович, пішовши у відставку сеісундмайором, придбав грунт у ПрохоровцҐна Черкащині, заснував там родове гніздо, в якому й судилося закінчити свій вік його онукові.1 Батько Михайла, Олександр Іванович, у 19-річному віці дістав чин колезького реєстратора, тоді ж одружився з Гли­ керіею Федорівною Тимківською. Вона також із козацького роду, що брав початок від козака Бубнівської сотні Тимофія Антоновича Тимка, вихідця з Лівобережної України. Його діти вже стали писатися Тимківськими. По матері у Михайла було аж п ’ять дядьків. Один із них Ілля Федорович Тимківський — доктор права, професор Харківського університету. Інший — Роман Федорович — професор грецької та римської словесності Московського університету. У міністерстві закордонних справ служив дядько Єгор Федорович. Найулюбленіший дядько — близький до декабристів Василь Федорович Тимківський. Всі вони були свого часу відомими літераторами і кожен тою чи іншою мірою вплинув на долю свого племінника Михайла.

Оскільки хутір Тимківщина входив до Залотоніського повіту, то й податкову освіту всі п’ятеро братів, а згодом і їхній племінник здобули в Золотоноші.

У 1808 р. в Новгороді-Сіверському заходами Іллі Федоровича Тимківського відкрито гімназію, яка скоро набула слави найбільш професіонального навчального закладу в цьому регіоні. До неї у 1812 р. і вступив для продовження своєї освіти малий Михайло.

Згадуючи ці роки, Михайло Максимович писав: «У гімназії сім років пройшли для мене як сім місяців. Мальовниче розта­ шування Новгорода-Сіверського над Десною, з його стародавнім 1 Центральна наукова бібліотека ім. В.

Вернадського НАН України (далі:

Ц Н Б). Відділ рукоп. Ф. 1. Од. зб. 577. Арк. 1.

Спаським монастирем на кам’янистій горі, давали душі епічний настрій»1.

Після закінчення гімназії в 1819 р. він вступає до Москов­ ського університету на відділ словесності. Провчившись тут два роки, студент Максимович захоплюється ботанікою і переходить на природничо-математичний факультет цього ж універси­ тету. Захоплення природничими дисциплінами почалося ще в Новгород-Сіверській гімназії, а в Москві вже переросло в справжнє наукове покликання. Успішно закінчивши цей фа­ культет, він залишається на роботу спочатку в бібліотеці універ­ ситету, в університетському гербарії, а згодом був призначений завідуючим ботанічним садом1 2.

Працюючи на цій посаді, вчорашній випускник готує лекцій­ ний курс ботаніки і з 1828 р. починає його викладання в університеті. 1833 р. його затверджено ординарним професором кафедри ботаніки. На цей час припадає зростання Максимовича не лише як ученого-природознавця, а й як філософа.

І це закономірно. Розробка проблем природознавства потребувала їх осмислення, що неминуче спонукало до філософії. Він все більше відходить від абстракцій і прихиляється до натур­ філософії Шеллінга та Окена, яка, як йому здавалось, більше відповідала завданням пізнання природи й суспільства на тому етапі розвитку науки. Хто зна, мохсе цьому сприяло те, що ще у 1824 р. до молодого викладача звернувся з листом один із перших російських натурфілософів Д. М. Велланський і попро­ хав перекласти одну з праць Окена російською мовою. В листі, зокрема, зазначалося: «Наукові Ваші заняття показують у Вас прагнення до дальшого пізнання і здібність до проникнення у глибину понять»3. І він не помилився в цьому. За короткий час М. Максимович підготував понад 100 наукових праць, пов’яза­ них із природознавством. Серед них особливо необхідно виділити написану в 1823 році, відразу ж після закінчення університету й видану через рік,— «Главные основания зооло­ гии», а також «О разделении естествознания на ветви» (1827 р.), в якій викладені власні погляди на матерію світу. В 1828 р.

виходять дві його праці: «Основания ботаники» (у 2-х частинах) та «Органология». В 1831 — «Систематика растений». У 1833 р.

виходить його «Размышления о природе» і, нарешті,— в 1834 р.— «Книга Наума о великом божьем мире». Ці та інші праці з природознавства і філософії даного періоду засвідчують насам­ перед зачатки енциклопедизму молодого вченого, а також ту обставину, що, відображаючи загальну тенденцію розвитку 1 ЦНБ. Відділ рукоп. Ф. 2. Од. зб. 577. Арк. 2.

2 Библиографический словарь профессоров Московского университета: В 2 ч. М., 1885. Ч. Іі: С. 1—22.

3 ЦНБ. Відділ рукоп. Ф. 2. Од. зб. 3891. Арк. 1.

науки в Росії, він уже на цьому етапі виявив надзвичайний творчий діапазон,- оригінальність і сміливість у вирішенні тео­ ретичних проблем природознавства. Його «Ботаника» була на­ звана кращою працею того часу й стала настільною книгою чи не всіх природознавців Росії, а у Московському університеті прийнята як основний навчальний посібник. Праці М. Макси­ мовича поширювалися у Варшаві, Празі, Берліні та інших містах Європи, особливо тих, де були університети. На них орієнтувалися вчені-природознавці у своїх подальших дослід­ женнях.

У науковому доробку М. Максимовича цього періоду особ­ ливе місце посідає праця, яка, з одного боку, засвідчила широту дослідницьких уподобань, а з іншого — його при­ хильність і любов до рідного краю, свого народу^ Йдеться про «М алороссийские песни, изданны е М. М аксимовичем»

(1827 р.). У збірнику, який по суті закл ав основи н а у к о ­ в о ї фольклористики, було зібрано 127 зразків української народної творчості — це думи та пісні — історичні, гайда­ мацькі, чумацькі, обрядові. Подані тут і пісні літературного походження («Віють вітри», «За Немань іду», «Де ти бродиш, моя доле»), які вказують, що основним критерієм у визна­ ченні фольклорності твору упорядник вважав побутування його серед народу.

У країнознавча збірка М. Максимовича справила на су­ часників надзвичайно велике враження. Вже сама передмо­ ва до цієї книги, зазначав історик Д. Дорошенко, «звучить як літературний маніфест, і справді для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написане магічне слово для тих часів: «на­ родність»1.

А ось оцінка українського письменника і політичного діяча І. Стешенка: «Два імені, яскравими зірками сяючими на гори­ зонті російської літератури, Гоголь і Пушкін, найкраще свідчать про величезний вплив на інтелігенцію виданих Максимовичем пісень. Гоголь зачитувався цими піснями; Гоголь виховувався на їх дивних образах і вчився їх глибоких почуттів і життєвості... Гоголь, нарешті, черпав сили в широкому розвої народної фантазії, відображеної в піснях, і проникався величчю закарбованої в них української історії. Всі ці риси Гоголь вніс, як відомо, у свою творчість, створюючи ними епоху в російській літературі.... Безсумнівний вплив українських пісень на Пушкіна, хоча останній і взяв від них зовсім іншу данину, ніж Гоголь: Пушкіна полонила ніжність і душевна краса жіночих типів української поезії, і тому не дивно, що при створенні 1 Дорошенко Д. /. Нарис історії України. Львів, 1991. С. 501.

образу Марії у «Полтаві» він, за власним визнанням, «обирал песни Максимовича».1 Не буде перебільшенням сказати, що вихід «Малороссийских песен» ще більше зблизив цих двох людей, спонукав їх до тісної творчої співпраці (Максимович не пропускав нагоди «збагати­ ти» російського поета знаннями з української історії — подару­ вав йому, зокрема «Історію русів», а Пушкін охоче брав участь у виданні редагованого своїм новим товаришем альманаху «Денница»).

Така ж духовна спорідненість була у М. Максимовича і з М. Гоголем, котрий буквально наполягав на необхідності складання другого фольклорного збірника. І ось у 1834 р.

виходять друком зібрані М. Максимовичем «Украинские народ­ ные песни». Цього разу упорядник поставив собі за мету в історико-тематичному плані дати читачеві такий матеріал, який би відбивав у собі історію українського народу від XVI ст. аж до сучасного йому періоду. Для кращого розуміння кожного зразка пісні та думи він дає широкі пояснення, тлумачення незрозумілих слів, а подекуди й художній переклад російською мовою. Особливо важливим для розуміння проблем української історії був розділ «Песни казацкие бытовые», з яких сміливо пробивався голос народного гніву проти самодержавства, заклик до боротьби за кращу долю. В часи жорстокої реакції й цензури Миколи І видання такої книги було сміливою і прогресивною справою.

Однак після виходу цієї збірки в публікаторській діяльності М. Максимовича настає тривала перерва, зумовлена життєвими обставинами. Наприкінці 1833 р. М. Максимович, після затвер­ дження його ординарним професором, очолив кафедру ботаніки Московського університету. І хоч це була його перемога в досягненні поставленої мети, але до неї примішувалася й гіркота. Адже кафедрою вже кілька років до цього формально керував ректор, одержуючи відповідну платню. Хоча весь цей час роботу за нього, навіть читання лекцій, виконував Макси­ мович.

Така несправедливість, постійна нервова напруженість та перевантаженість роботою неабияк вплинули на здоров’я моло­ дого вченого, яке від природи було слабким. Майже перестало бачити ліве око, з ’явилися ревматичні болі, які посилилися крововиливом у живіт1 Говорячи про цей складний період свого 2.

життя, Максимович у своїх спогадах пише, що друзі знали про його хворобу і всіляко прагнули допомогти. Так, вони клопочуть про його переїзд і шукають місця в Грузії, де б можна було 1 Михаил Александрович Максимович: к столетию годовщины его рождения / / Киев, старина. 1904. Т. 86. С. 351— 352.

2 ЦНБ. Відділ рукоп. Ф. 3. Од. Зб. 5779. Арк. 1.

працювати в ботанічному саду. Але коли з цим нічого не вийшло, постала ідея про від’їзд до Кримського Нікітського ботанічного саду або до Одеси. Новоросійський губернатор граф М. С. Воронцов обіцяв університетським товаришам Максимо­ вича влаштувати цей перехід, але практично нічого не зробив.

Зірвалася справа і з переїздом до Криму. Залишався останній, але найжаданіший для Максимовича варіант — робота в Києві.

Якраз для цього випадала рідкісна нагода.

8 жовтня 1833 р. цар підписав указ про утворення в Києві університету. В указі, зокрема, зазначалося, що «...після пере­ ведення Волинського ліцею з Кременця до Києва, перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Во­ линської і Подільської губерній»1 Така ідея, очевидно, вперше.

зародилася після польського повстання 1830 р., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні, запроваджував тут на повну силу політику русифі­ кації. В 1831 р. Микола І утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка й мала запропонувати проект реорганізації освіти на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 25 грудня 1833 р. був затверджений статут і штати нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувався «публічний акт відкриття» його.

Відразу ж після царського указу друзі М. Максимовича активно взялися «пробивати» йому місце в новому університеті.

Справа просувалася важко. Кілька разів у міністра освіти С.

Уварова були з цим питанням О. Пушкін, П. Вяземський, М.

Гоголь* В. Жуковський, який згодом зазначав, що міністр «спочатку відмовився, а потім погодився».

Сам М. Гоголь також запалився їхати в Київ, мріючи завідувати в університеті кафедрою. 20 грудня 1833 р. він пише Максимовичу: «Туди, туди! В Київ! У древній і прекрасний Київ! Він наш, він не їх, правда? Там, чи навколо нього, діялись справи минувшини нашої... Так, це славно буде, коли ми займемо з тобою київські кафедри. Багато можна буде зробити добра»1 У Києві він хотів закінчити «Історію України і півдня 2.

Росії», над якою почав працювати.

Про бажаний перехід у Київський університет Гоголя і свій М. Максимович згадував так: «Туди ж погодився зі мною переміститись і чмій незабутній земляк Гоголь; але йому не вдалося це: та й мені для того потрібно було замість ботаніки взяти кафедру російської словесності. Травня 4-го 1834 року призначений був я ординарним професором російської словес­ 1 Владимирский-Будаиов АГ. Ф. История университета св. Владимира. К., 1884.

С. 9.

2 Гоголь Н. В. Собр. соч.: В 7 т. М., 1986. Т. 7. С. 93.

ності в університет св. Володимира і одночасно деканом 1-го філософського факультету»1.

Після передачі справ у Московському університеті, де йому довелося пропрацювати 11 років, М. Максимович виїхав з Москви 5 червня 1834 р. і прибув до Києва 13 липня. По дорозі він відвідав батька, побував на могилі матері. У день свого прибуття відвідав попечителя Київського навчального округу відставного військового фон-Брадке і разом з ним був присутній на першому засіданні університетської ради. На цьому ж засіданні на нього було покладено обов’язок ректора універ­ ситету.

І почалася для першого ректора нелегка буденщина. Справа ускладнювалася тим, що приміщення для університету ще не було (сучасний його «червоний» корпус було зведено 1842 р.), і він «абияк був розміщений у різних спорудах на Печерську і в Липках; приміщення були зайняті хоча й кращі, але незручні, невеликі й жалюгідного вигляду»1.

Хоча загальна чисельність студентів в університеті була невелика (у 1834 роцҐ тут вчився 61 чоловік, з яких на філософському — 27), слід було виявляти велику увагу облаш­ туванню їхнього побуту. По суті все доводилося починати з «нуля» — від навчального процесу до наукової роботи. Макси­ мович змушений був ще й керувати роботою «попечительського комітету», який стежив за функціонуванням навчальних за­ кладів, організовувати господарське постачання. Він налагоджує і підтримує зв’язки з директорами гімназій та повітових учи­ лищ.

Працюючи на посаді ректора Київського університету, Мак­ симович прагнув здійснити розроблений ним план удосконален­ ня освіти в краї. Суть його зводилася до розширення можливості отримання освіти всіма без винятку верствами населення, вклю­ чаючи й кріпосних селян, яких він вважав за необхідне вчити за державні кошти. Обов’язковою умовою була відміна тілесних покарань. Важливим пунктом цього плану було всіляке сприян­ ня різнобічному розвиткові української науки, в тому числі історії, мовознавства, а також етнографії, фольклористики та ін. Максимович мав намір скласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську ен­ циклопедію. Його мрією було організувати видавничу справу в Україні, налагодити випуск у Києві журналів та ін. На вико­ нання таких задумів він готовий був покласти своє життя, вважаючи це своїм «священним обов’язком».

Слабкий здоров’ям, Максимович усього себе віддавав новій для нього справі. Він годинами просиджував за вирішенням 1Максимович М. А. Автобиография / / Киев, старина. 1904. Т. 86. С. 337— 338.

поточних проблем. Сам старанно готував до кожного засідання університетської ради всі питання, докладаючи величезних зусиль, аби вони виконувалися. Домігшись навчання в університеті «казеннокоштних студентів», ректор підготував спеціальну «Інструкцію»., У 1835 р. він виступає з клопотанням про видання при Київському університеті «Ученых записок», журналу «Киевские новости». Однак цей задум здійснити тоді не вдалося: «Записки» не видавалися через «недостатність м а­ теріальних і наукових сил», а журнал — через те, що, як зазначив цар, «їх в Росії й так багато і немає необхідності видавати ще».

Одночасно М. Максимович здійснює значний обсяг викла­ дацької й наукової роботи. Про манеру викладання М. Макси­ мовича, широту його ерудиції напише згодом майбутній історик, що слухав лекції свого вчителя, В. Шульгін: «Як викладач, обдарований одушевленною мовою, він захоплював молодь університетську»1.

В цей час М. Максимович тісно зійшовся з київським і галицьким митрополитом Євгенієм (Болховитіновйм) — на той час уже добре відомим дослідником вітчизняної історії, архео­ логії та бібліографії, автором, зокрема, «Словника історичного про бувших у Росії письменників духовного чину грекоросійської церкви», «Опису Києво-Софїйського собору» та «Опису Києво-Печерської Лаври». Теплі стосунки з Болховитіновим збагатили знання М. Максимовича з історії Києва, розширили тематику майбутніх занять українською історією в цілому. Такі ж стосунки склались і з ректором духовної академії Інокентієм (Борисовим), людини високої культури і знань, засновника київського тижневика «Воскресное чтение».

Однак знову, як і в Москві, але тепер уже в гострішій формі, стали нагадувати яро себе хвороби. До того ж, чим далі ускладнювалася обстановка і в самому університеті. Це було зумовлено, передусім, посиленням нагляду влади за студентами і викладачами, що не могло не обурювати ректора. Він нервував, скаржився друзям. М. В. Гоголь, зокрема, співчував йому, прохав не засмучувати душу сумними мотивами. А в кінці липня 1835 р. сам прибув до Києва. Це була велика підтримка для М. Максимовича. І все ж після довгих роздумів М. Макси­ мович наприкінці 1835 р. подав попечителю прохання про звільнення, через хворобу, з посади ректора. 11 грудня це прохання було задоволене царем. А 21 відбувалося засідання вченої ради університету, де Максимович виголосив прощальне слово. Він сердечно подякував за співпрацю, зазначив, що' скільки дозволяло здоров’я, самовіддано виконував свої обов’язВладимирский-Буданов М. Ф. История университета св. Владимира. С. 100— 101.

ки ректора, але хвороба, на жаль, стала на заваді. «Ніяка інша причина,— сказав промовець,— не дала б мені права... зали­ г шити посаду.., бо яким би не було ще моє службове поприще, але я, звісно, вже ніколи не міг би сказати собі нічого кращого, ніж те, що я був першим ректором університету св. Володимира»1.

Після відпустки, використаної для лікування в Криму, М.

Максимович повертається в Київ і сповна віддається науковим дослідженням. Він пише ряд історичних праць, у тому числі «Исторические заметки», «Откуда идет русская земля», «Об участии и значении Киева в общей жизни России», «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево», «Обозрение старого Киева», інші праці. Можна сказати, що вони започаткували перші стежини до української історії, які сміливо пробивалися крізь офіційну концепцію історії Росії. Згодом, викладаючи М. Погодіну свої погляди на російську історію, Максимович писав: «... у вас (Великороси) багато дивляться на всю російську землю з москворецької висоти Івана Великого; тут (у Малоросії) інші дивляться на неї з запорізької, поетичної Савур-могили; моя точка зору на всю єдину руську землю над Дніпром з висоти Старо-Київської, з горба св. Андрія Первозванного»* Іншими словами — дошитися 2.

на все з точки зору об’єктивності й правди.

Під впливом М. Максимовича й інші викладачі університету почали серйозну наукову роботу, спрямовану на вивчення історії й археології України. Цьому сприяла їхня участь у створеному 1835 р. при Київському навчальному окрузі Тимча­ совому комітеті для дослідження старожитносгей. Тут активно співпрацювали, зокрема, професори В. Цих, С. Зенович, С. Сенат­ ський, І. Данилович, М. Берлинський, а також ряд студентів.

Поступово в чимраз більшої кількості науковців вироблялося прихильне ставлення до української історії, бажання віднайти ї ї коріння. Може й тому, всупереч планам царизму зробити Київський університет оплотом монархічних ідей і форпостом русифікації для цілого регіону, в якому не могло б бути й натяку на якийсь прояв національної (української, чи польської) ідеї, цей університет став мало не центром виявлення таких ідей.

Так, уже в травні 1837 р. серед студентів поширювалися різноманітні рукописи і книги національно-визвольного змісту, про що відразу донесено було Миколі І. Цар побачив у цьому велику небезпеку для самодержавства. Він сам приїхав до Києва, зустрівся зі студентами та викладачами, виступив перед ними з гнівною промовою, погрожував притягнути всіх винних до суду. Багато студентів було арештовано, польських викла­ дачів звільнено й замінено росіянами. Пізніше з ’ясувалося, що ' Максимович М. А. Автобиография / / Киев, старина. 1904. Т. 86. С. 339.

2 Владимирский-Будаисе М. Ф. История университета св. Владимира. С. 104.

арештовані студенти були членами таємної організації — «Союз польського народу», створеної в середині 30-х років на Право­ бережній Україні Шймоном Конарським. Один із відділів цієї організації існував у Києві й поширював свій вплив на Київський університет.

За допущення таких «неподобств» Микола І наказує на рік припинити діяльність університету. 9 січня 1839 р. був виданий Височайший указ урядовому сенату про це. Багато студентів було звільнено чи переведено в інші університети, викладачі на цей час мали бути використані «на користь інших навчальних закладів» чи зайняті «підготовкою навчальних книг та посібників».

До налагодження питань, пов’язаних із ситуацією в універ­ ситеті, за вказівкою царя було залучено і М. Максимовича, очевидно, поза його волею. Ставши членом спеціальної комісії, Максимович докладав усіх зусиль, щоб стримати репресивні дії влади щодо студентів. Він усіляко, наскільки це було можливим, протидіяв закриттю університету, намагався привернути до цього увагу провідної громадськості міста, шукав, зокрема, підтримки у ректора духовної академії Інокентія. Учений склав і передав Інокентію відповідну записку. Однак, очевидно, що й втручання духовної особи такого високого рангу в цю справу не дало бажаних наслідків.

Читаючи сьогодні цю записку, мабуть, не з усіма положен­ нями можна погодитися. Звичайно, ї ї автор не міг висловитися відверто щодо тих реакційних заходів — доносів, підозр, підслуховувань, які були запроваджені властями в університеті, однак весь дух записки свідчить про це. Одну з головних причин подій в університеті Максимович вбачав у впливі на студентівполяків саме польських викладачів, які у ньому працювали.

«Хоча польські викладачі,— писав він,— своєю бездоганною поведінкою і нешкідливим викладанням не давали студентам нічого, щоб запалювало й зароджувало в них марні польські мрії, але вже своєю присутністю вони перешкоджали поширен­ ню російського духу і успіхам чистої руської мови...»1 Окрім роботи в зазначеній комісії та університетській раді, М. Максимовичу додалися ще клопоти, пов’язані з його призна­ ченням візитатором чернігівських навчальних закладів.

Незважаючи на всі ці турботи, Максимович наполегливо працює над завершенням однієї із своїх найважливіших праць — «Историей древней русской словесности». Вже 3 жовтня 1839 р.

він подав її для розгляду на університетській раді. 18 жовтня, ознайомившись з її змістом, Рада одноголосно вирішила рекомен­ дувати працю до друку у двох частинах. У тому ж році вона 1 Русский Архив. СПб., 1874. С. 1075.

була видана в університетській друкарні. ї ї наукову цінність відзначив журнал «Современник»: «Тут — початок праці пре­ красної і загальнокорисної. Автор входить в найцікавіші дослід­ ження з приводу походження різних слов’янських наріч, а потім обчислює в хронологічному порядку всі відомі писемні пам’ятки стародавньої художньої літератури нашої. В його філологічному дослідженні є самобутність, своєрідність і докази, які свідчать про уважне і тривале ним вивчення предмета. Тільки подібні праці й просувають науку до ї ї остаточної довершеності»1.

. Цілком погоджуючись із сказаним, мусимо, однак, зазначи­ ти, що не лише ця праця засвідчувала високу наукову ерудицію і майстерність М. Максимовича, його захопленість історією свого народу, а й інша, написана в цей важкий життєвий період, але не дозволена цензурою до друку, і яка пролежала в рукописі аж до смерті автора. Йдеться про «Сказание о Колиивщине».

Це було перше правдиве слово про одну з найдраматичніших сторінок в українській історії.

Цікавим є те, що саме «Сказанием о Колиивщине» М. Мак­ симович планував відкрити перше число свого альманаху «Ки­ евлянин», який вийшов у 1840 р., однак без цієї праці.

У 1840 р. за повелінням царя Київський університет знову розпочав свою роботу, а ЗО вересня цього ж року М. Максимович остаточно подав у відставку. Все відіграло тут свою роль: і вкрай погіршений стан здоров’я, і перевантаження роботою, і запро­ вадження нових, ще більш реакційних порядків в університеті.

Після 17-літньої «службово-наукової праці» йому була призна­ чена пенсія в розмірі двох третин окладу, прожити на яку було нелегко. І перший ректор, професор, який зробив у науці, як ніхто інший, змушений був їхати у своє родове гніздо на хутір Михайлова Гора, що біля села Прохорівка Полтавської губернії (тепер Черкаська область).

1843 р. Максимович на прохання попечителя відновлює свою роботу на кафедрі російської словесності. Кафедра на той час містилася вже в новому будинку університету, будівництво якого було закінчене у 1842 р. Тоді ж був прийнятий новий університетський статут, розроблений за участю міністра Ува­ рова, який значною мірою робив жорсткішими порядки в на­ вчальному закладі, вимоги до викладачів і нагляд за студентами.

Однак, не обтяжений іншими обов’язками, як раніше, вчений тепер мав змогу сповна віддатися викладанню й науці. Він продовжував працювати в Тимчасовому комітеті для дос­ лідження старожитностей, а коли в жовтні 1843 р. була засно­ вана Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, то на особисте запрошення генерал-губернатора став працювати і в ній.

1 Современник. 1840. Т. 19. № 3. С. 137.

Характеризуючи вченого в цей період, Володимирський-Бутданов пише: «Таємниця привабливості Максимовича як профе­ сора, письменника і вченого прихована в особистих рисах його характеру. Це була людина не лише багато обдарована, а й високої моральної проби, симпатична, чуйна, сердечна, з постійною поетичною.стрункою в мові і в стосунках з людьми...»1 До Максимовича студенти тягнулися ще й тому, що він тепер, як ніколи раніше, свої лекції будував на матеріалах рідного краю і дивився на його історію, як він сам зазначав, «не з Московської, а з нашої, Київської сторони». Не дивно, що його слухачами були П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, Д. Пильчиков, О. Навроцький, П. Чуйкевич, які опісля стали засновниками чи активними членами Кирило-Мефодіївського товариства. Чим, як не великою любов’ю до української народ­ ної творчості, яку прищепив своїм студентам Максимович своїми лекціями, книгами, можна пояснити рядки з праці студента П. Чуйкевича: «Під гнітом унії Малоросія зазнала всіх жахів безмежного насильства. У такому ї ї стані чиє серце не обливалося кров’ю, дивлячись на таке лихоліття вітчизни? Хто з істинних синів України не вболівав за ї ї долю? Тому й найкращі пісні, пісні народні, належать до часів недолі Мало­ росії. У них промовляє смуток за батьківщиною, найщиріше бажання допомогти їй»1 2.

Хіба не співзвучне це думкам Максимовича з його вступу до збірника «Украинские народные песни»? А хіба вірш «Україні»

студента Д. Пильчикова написаний не під впливом свого вчи­ теля? Звісно так! Очевидно, не без його впливу студенти університету, про яких ішлося, й створили в Києві гурток під назвою «Комуна», в якому й визрівали ідеї майбутнього Кири­ ло-Мефодіївського товариства.

У січні 1844 р. М. Максимович знайомиться з Т. Г. Шевчен­ ком. їхня перша зустріч переросла незабаром у велику дружбу, щире побратимство, назавжди пройняті глибокою взаємною повагою й теплом. Вони жваво обговорюють виношену віддавна ідею Тараса Григоровича щодо видання «Живописної України», можливість у майбутньому роботи Шевченка у Київській Архе­ ологічній комісії. Пізніше М. Максимович всіляко сприятиме своєму побратимові отримати завдання від Археологічної комісії на поїздку до Лівобережній Україні для увічнення у малюнках історичних пам’яток краю. Поїздка ця, як відомо, здійснилася і була для Кобзаря дуже плідною.

Того ж року М. Максимовйч зустрівся і з М. Костомаровим:

Сприяв цьому, як і у випадку з Т. Шевченком, П. Куліш — на 1 Владимирскіїй-Буданов М. Ф. История университета св. Владимира. С. 105 2 Пискорский В. Из прошлых лет Киевского университета / / Киев, старина.

1894. № 4. С. 56—57.

той час учитель-словесник. їхнє знайомство й перші розмови виявили багато спільного в поглядах на народну творчість і українську історію. М. Максимович, щиро прагнув переведення М. Костомарова з Рівненської гімназії на роботу до \и єва.

Очевидно, що призначення останнього у липні 1845 р. в\ителем історії 1-ї Київської гімназії відбулося не без Макси іовичевої участі.

Одухотворений цими зустрічами, М. Максимович палко заохочує Т. Шевченка і М. Костомарова до творчої й наукової співпраці, зокрема просить їх взяти участь у третьому випуску редагованого ним «Киевлянина», у підготовці інших докумен­ тальних збірників.

На превеликий жаль, реалізувати задумане не вдалося.

Здоров’я, що весь час погіршувалося, змусило М. Максимовича у 1846 р. остаточно залишити роботу в університеті й виїхати на свій хутір Михайлова Гора. Відтоді він уже до кінця своїх днів житиме там, відірваний від науки, в «безкнижжі й без­ людді», в постійній матеріальній скруті й самоті. І лише через друзів, їхні листи дізнаючись про добрі й сумні новини. Так, ще в лютому 1847 р., перебуваючи в Петербурзі, Максимович пише листа Кулішу, поздоровляючи його з одруженням, не відаючи, що чекає його та інших близьких друзів уже через кілька днів. Докладно про арешти керівників та учасників Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Т. Шевченка, М. Гулака, М. Косто­ марова, М. Білозерського, Д. Пильчикова, О. Навроцького та ін., він дізнався, коли в травні 1847 р. приїхав до Києва, як сам писав, «для книгодрукування чужих і своїх творів», і пробув тут десять місяців.

Усе це надзвичайно вразило й стурбувало вченого. Аби уникнути прикрих роздумів і самотини, він сповна віддається роботі в Археологічній комісії. Після видання в 1845 р. упоряд­ кованого і зредагованого ним І тому «Памятников, изданных временной комиссией для разбора древних актов», слід було братися за другий том. Наступного року виходить з друку перший зошит «Старожитностей», виданий Тимчасовою комі­ сією для розгляду давніх актів, готуються наступні. Окрім цього, М. Максимович здійснює редакцію книг І. Фундуклея «Обозре­ ние могил, валов и городищ в Киевской іубернии» та С. Крижанівського «Обозрение Киева в отношении к древностям». До першої книги він додає свій «Очерк Киева» та пише до неї вступ.

Одночасно завершує та надсилає до друку «Описание города Острога», інші роботи, чекає на вихід «Бубновской сотни» — своєрідного дослідження свого родоводу, в яке вклав стільки праці й старань. 1848 р. побачило світ його фундаментальне дослідження «Начатки русской филологии», схвально оцінене, зокрема В. Далем.

Про ці роки життя М. Максимовича не можна сказати, що вони були спокійними. У справах комісії він відвідує ряд міст України, серед яких — Канів, Корсунь, Богуслав, посилено працює в архівах і бібліотеках, готує нову збірку українських пісень, виступає з критичними статтями, вивчає історію міст і сіл України. І весь час його «супроводжують» хворість і без­ грошів’я. Він постійно звертається до міністерства освіти, своїх старих знайомих М. Надєждіна, К. Неволіна, графа Д. Блудова, навіть до генерал-губернатора Д. Бібікова з проханням дати будь-яку оплачувану роботу. «Чи не можна хоча б у штатні доглядачі,— пише він О. Бодянському,— або в які-небудь доглядачі... богодільні, аби була готова квартира»1 Але, як не.

дивно, всі ці звертання залишаються без уваги.

Щоб якось існувати, доводилося влазити в борги. До своїх додалися ще й батькові, за які кредитори хотіли забрати хутір — усе, що в нього залишалося. Дійшло до того, що він навіть готовий був продати цей дорогий серцю куточок землі. За цих умов все більше виникає бажання перебратися до Москви або ж Петербурга, де, як гадав учений, легше буде знайти роботу. У 1849 р. він таки прибув до Москви.^ Тут зустрічається зі старими знайохмими, зокрема Гоголем, Аксаковими. Багато працює в архівних фондах.

Йому випадає рідкісна вдача розшукати «Вирши на жалосный погреб Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гет­ мана войска... запорозкого», в 1622 році складені ректором Київської братської, школи К. Саковичем, інші раритети, які стосувалися історії України. У Москві (1850 р.) виходить на­ ступний, третій випуск «Киевлянина». Однак і цього разу московські сподівання виявилися оманливими. Знову потягнуло в Україну. І в червні 1850 р., разом із Гоголем, вони поверта­ ються до рідних домівок.

Життя в цей час, як ніколи досі, підносить йому нові важкі випробування. 1851 р. помирає батько, через рік — друг і побратим М. Гоголь у Москві. 1853 р. приніс нове горе — смерть улюбленої сестри Олени, яка протягом довгих років самовіддано доглядала й опікувалась хворим братом. Але і в такий час М. Максимович, однак, знаходить у собі сили для наукової роботи: пише статтю «Батьківщина Гоголя», замітки на віршований переклад М.

Гербеля «Песнь о полку Игореве», рецензії й відгуки для журналів «Отечественные записки», «Москвитянин» та ін.

Так склалося, що постійна хвороба, самовіддана праця відкладали «на потім» думки про влаштування особистого жит­ тя. Однак, як пише М. Максимович у своїй «Автобіографії», залишившись одиноким на Михайловій Горі й побачивши, «яко.

1 Письма M. А. Максимовича к О. M. Бодянському / / Чтения в импер. общ.

ист. и древностей российских. M.f 1887. Кн. VII. С. 162.

ке добре чоловіку бути одному», він вирішує одружитися.

Сталося це навесні 1853 р.— тоді Михайлу Олександровичу було майже п’ятдесят років. По сусідству жив небагатий поміщик Товбач. Його дочка Марія Василівна, молодша Максимовича на 20 років, знала і давно симпатизувала йому. Інколи він запро­ понував стати його дружиною, відразу ж погодилася. Це була радісна й щаслива сторінка в житті вченого. Марія Василівна виявилася не лише чарівною жінкою, але й турботливою дру­ жиною, яка зуміла завоювати до себе глибоку симпатію чоловікових знайомих не лише в Києві, а й у Москві, Петер­ бурзі. У них народилося двоє дітей — у 1860 р. син Олексій, а через два роки дочка Ольга. Як склалася їхня доля? Олексій закінчив Московський університет і пізніше займав посаду члена Вітебського окружного суду. Помер^ восени 1922 р. і похований на Михайловій Горі, разом з батьком; Про Ольгу відомо, що працювала вчителькою. Павло Грабовський у своїй статті «Дещо в справі жіночих типів» (1893 р.) писав про трагічну загибель у глухому селі цочки Максимовича, передової вчительки, подвижниці, яку любили люди і пе­ реслідували реакційні кола1. | Ж иття Максимовича після одруження не виходить із звичної творчої колії. Як і раніше, він багато працює над історією рідного краю, листується з друзями. За своїм змістом і спряму­ ванням це листування є частиною його наукової спадщини. Так, у листах до М. Погодіна він відстоює давність української мови, заперечує, що вона була лише «наріччям» російської мови і що єдиним спадкоємцем давньоруської мови, мови Київської Русі, нібито є російська мова.

У 1856 р. в «Русской беседе» друкується оригінальна праця М. Максимовича — «Дні і місяці українського селянина» — підсумок його багаторічного вивчення народного побуту селян­ ського життя, викладений за календарним роком. Це дослід­ ження й сьогодні не втратило свого пізнавального значення і заслуговує на перевидання.

Наприкінці 1857 р. Максимовичу було запропоновано реда­ гування слов’янофільського журналу «Русская беседа», і він тоді ж від’їжджає знову до Москви, тепер уже з дружиною. Окрім редагування журналу, в якому зумів видрукувати рецензію М.

Рігельмана на «Записки о Южной Руси», де високо оцінено Шевченкову поему «Наймичка», він відновив діяльність «Обще­ ства любителей российской словесности». А ще підготував до видання першу книжку «Украинца», що була по суті спад­ коємцем «Киевлянина». Тут помістив історичні статті на ук­ раїнську тематику та переклад на українську мову «Псалмів», 1 Грабовський Я. Зібр. творів: У 3 т. K., 1960. Т. 3. С. 46—47.

«Слова о полку Ігоревім». Видання «Украинца» принесло велику радість. Але найбільшою радістю стала для Максимовича його зустріч із Т. Шевченком, який тоді повертався із заслання і зупинився в Москві. Тарас Григорович часто буває на квартирі Максимовича, разом з ним відвідує інших друзів і знайомих — С. Аксакова, М. Щепкіна, О. Бодянського та ін. Надзвичайно приємне враження справила на Шевченка дружина Максимо­ вича — Марія Василівна. «Какое милое, прекрасное создание,— записує він у «Щоденнику» 18 березня 1858 р. — Но что в ней очаровательней всего — это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепиано несколько наших песен так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И ще он, старый антикварист, выкопал такое свежее, чистое добро?»1 Пам’ятний був вечір 25 березня, на Благовіщення, коли М.

Максимович улаштував на честь свого друга обід, на який було запрошено багато спільних друзів. На обіді господар проголосив написаний ним і присв’ячений Шевченкові вірш.

Наступного разу їхня зустріч відбулася вже в Україні, на Михайловій Горі. Це було в червні 1859 р. Понад тиждень друзі були разом. Тоді ж Шевченко намалював відомі порт­ рети М. Максимовича і його дружини. Від’їжджаю чи, він пообіцяв, що скоро повернеться знову. Однак повернувся Коб­ зар через півтора року — вже в Канів, на Чернечу гору, що від Прохорівки і Михайлової Гори всього якихось кілька кілометрів.

Тут, на Чернечій горі, над труною свого великого приятеля Максимович виголосив прощальне слово, закінчивши його сло­ вами:

Сподівалися Шевченка Сей год на Вкраїну, А дождалися побачить Його домовину.

Це були слова невимовного жалю і болю вченого за дорогою людиною, вірним побратимом.

На початку 1861 р. в Петербурзі виходить перший номер українського громадсько-політичного журналу «Основа», на сторінках якого друкувалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова та інших. В одному з випусків цього журналу вміщує свої «Листи про Вощана Хмельницького» й Максимович. В цей же час він продовжує в листах свою полеміку з Погодіним, розпочату в 1856 р. з приводу своїх статей «О старобытности малороссийского наречия» та «О мнимом за­ пустении Украины в нашествие Батыево и о населении ново­ пришлым народом». У 1864 р. видає другу книжку «Украин­ ца», у якій вміщує нариси про Київ, Волинь тощо. У «Днях»

1 Ш евченко Т. Г. Журнал / / Твори: У 3 т. K., 1961. Т. 3. С. 253.

I. Аксакова захищає українські оповідання М. Гоголя від над­ мірних нападів П. Куліша. Учений готує спеціальні статті та доповіді на історико-археологічних з’їздах у Москві та Києві.

Це, зокрема, «Українські стріли давніх часів...», «Про значення імені Троян, згадуваного в «Слові о полку Ігоря», та «Про деякі літописні назви місцевостей». Він пише «Листи з Києва», готує нове перевидання «Книги Наума».

У 1871 р. з ініціативи вчених у Києві відбулося урочисте святкування 50-річчя наукової й літературної діяльності М.

Максимовича. Вшанування ювіляра проходило у дворянському клубі в присутності великої кількості викладачів, знайомих, студентів, ж ителів Києва. Його вітали від Київського університету, а також університетів Москви, Харкова, Петер­ бурга, Одеси. 21 наукова організація обрала Михайла Максимо­ вича своїм почесним членом, а місцева влада надала одноразову допомогу в 3000 крб. Матеріали ювілею вийшли окремою книгою1 Учений був глибоко схвильований, що про нього таки.

не забули. І він, як ніхто інший, міг сказати про себе у своєму слові на ювілеї, що його 50-літня праця на ниві науки й просвіти була немарною і не буде забутою.

І варто зазначити, що в наступні роки не було жодного ювілею Київського університету, коли б нові покоління його викладачів і студентів не згадували добрим словом, не відзнача­ ли наукові заслуги його першого ректора, видатного ук­ раїнського вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича.

Хворий, натруджений непосильною працею, але високий духом і устремліннями, до кінця відданий своєму народові й рідній Україні, він помер 10 листопада 1873 р. на своїй Михай­ лов Горі, яку так любив і до якої увесь час повертався. На цій же горі, біля його бідної сільської хати, в рідній землі, під рідним небом, як того бажало його щире українське серце, його й поховано.

* * ф Михайло Максимович — син українського народу, українсь­ кий учений. Навіть коли б він залишив після себе тільки свої праці в царині природознавства і пам’ять про себе як першого ректора Київського університету — то одне це дало б йому право на визнання і повагу нащадків. Але існують його збірники «Малороссийские песни», «Украинские народные песни», «Сбор­ ник украинских песен», альманахи «Денница», «Киевлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки і глибини історичної минувшини України.

1 Юбилей M. А. Максимовича. К., 1874.

Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання. Саме вивчення і пропаганда пам’яток народної творчості й писемної літератури спричини­ лися до зацікавлення давньою словесністю. Він багато зробив для висвітлення таких пам’яток давньоруської літератури, як «Повесть временных лет», «Русская правда», «Слово о полку Игореве», яке переклав на українську мову. Вчений вважав, що саме цей твір має неоціненне значення для вивчення історії Київської Русі... Показав він глибокий зв’язок цього твору з українською поезією, народною творчістю, довів помилковість і шкідливість твердження про те, що давньоруська народна мова сформульована з церковної мови. Церковнослов’янська мова в ї ї власній давній формі, твердить Максимович, є настільки ж відмітною й далекою від природної великоруської мови, як і від природної української. У цьому плані є важливим його обгрун­ тування повноправності української мови, яку представники офіційної російської науки вважали перекрученням російської під впливом польської. Обстоюючи думку, що сучасна ук­ раїнська мова є мова самостійна й особлива, а не «наріччя»

російської, дослідник указував на найголовніші фонетичні та морфологічні особливості, які відрізняли ї ї від російської мови, зазначаючи, що «на малоросійське наріччя треба дивитись як на особливу мову, яка відрізняється від великоруської, а тим більше від польської»1 Особливе заперечення викликало у.

російських вчених твердження його, що українська мова виник­ ла ще в Київській Русі й таким чином вона постала продуктом українського народу.

Полеміка М. Максимовича з російськими вченими щодо походження української мови, історичних коренів українців і росіян, як зазначає М. Грушевський, «мала те велике значення, що розширювала перспективи українознавства в наступні століття, підкреслювала тісні зв’язки і спадкоємність того, що досі вважалося специфічно українським — історію і побут XVII—XVIII століть —* з історією і побутом попереднього • періоду»1 2.

Характеризуючи Максимовича як філолога, треба зазначи­ ти, що його філологічні дослідження тісно пов’язані з працями з історії Київської Русі й України. У цьому плані він насамперед багато зробив для спростування норманської теорії походження східних слов’ян і виникнення давньоруської держави. Перекру­ чуючи історію, всіляко намагаючись принизити слов’ян, норманісти, головним представником яких виступав М. Погодш, 1 М аксимович М. А. О старобытности малороссийского наречия / / Собр.

соч.: У 3 т. K., 1880. Т. 3. С. 275.

2 Грушевський М. Розвиток літературних досліджень у XIX столітті і вияви в них основних питань українознавства / / Укр. історик. 1990. № 1— 4. С. 31.

всупереч історичним фактам твердили, що давньоруська держа­ ва — Київська Русь — створена не слов’янами, а варягами — норманами, вихідцями із Скандинавії. У своїх численних пра­ цях, зокрема «Откуда идет русская земля», «О происхождении варяго-руссов», Максимович доводить безпідставність цього твердження. В праці «Откуда идет русская земля» він писав, що «русов наших недаремно вважали у нас здавна слов’янами, і що даремно з недавнього часу стали вважати їх скандинавами — це, після нових вчених досліджень, стає для мене істинно позитивно... Таким чином словінська легенда про трьох братів перетворюється для мене вже в думку історичну: спадає з нього казковий покров, в якому ходила і укривалася істина про плем’я тієї Русі, від якої, за переказами Нестора, одержала ім’я земля Руська»1 І далі: «Русов... я визнаю племенем не німецьким, а.

слов’янським»1 Ретельно проаналізувавши історичні джерела, 2.

М. Максимович довів достовірність багатьох історичних подій часів Київської Русі, зокрема походи Ігоря, княжіння Аскольда і Діра, які вважалися вигадками літописців.

Як історик М. Максимович найбільше уваги приділив вив­ ченню історії Київської Русі, зокрема міста Києва. У цьому плані Максимович опублікував ряд цінних розвідок, історичних документів, стародавніх легенд. Він довів, що перші згадки про держави «Рос» і «Русь» належать до першої половини IX ст. і свідчать про існування кількох політичних утворень, про те, що в другій половині IX ст. (з часів княжіння Олега) Київська держава, що об’єднувала Київську та Новгородську землі, перетворилася на одну з найбільших — від Карпатських гір до Балтики — держав у Європі. Максимович перший здійснив спробу визначити, коли вперше стало вживатися слово «Ук­ раїна», вказавши в статті «Откуда идет русская земля», що воно з ’явилося 1187 р. і спочатку означало «Київську область», а потім поширилось на всю територію, де оселився український народ. У дослідженні історії Ураїни часів литовського панування він одним із перших порушив ряд питань про відносини князівства Литовського з Південною Руссю до Люблінської унії.

Особливе місце в своїх дослідженнях з проблем історії України Максимович приділив темі козацтва і визвольної бо­ ротьби українського народу проти панської Польщі. Необхідно зауважити, що як у той час, так і сьогодні, багато з цих проблем є актуальними і вимагають подальшого глибокого дослідження.

Це насамперед питання походження козацтва. Учений першим піддав критиці концепції як норманістів, які вказували на племінне походження козацтва, так і представників скептичної 1 Максимович М. А. Откуда идет Русская земля / / Собр. соч.: У 3 т. К.,

1876. Т. 1. С. 72.

2 Там само. С. 93.

школи, які вважали козацтво народом тюркського походження.

Він вважав, що козацтво розвинулось «як особливий стан малоросійського народу серед інших станів, тобто духовенства, шляхетства, міщанства і поспільства»1 Сама ця думка вияви­.

лася найбільш прогресивною і стала провідною в подальшій історіографії. Що ж до Запорізької Січі, то, за твердженням М.

Максимовича, вона виникла десь у перші десятиріччя XVI ст., що цілком відповідає висновкам сучасної історичної науки.

«Наші козаки,— писав він М. Погодіну,— не хто інші, як українці... козацтво було званням, станом, а не племенем»1 2.

Максимовичу належить велика заслуга встановлення історичної правди про Богдана Хмельницького, якого він вважав видатним сином українського народу. Про Хмельницького ним було здійснено кілька досліджень, які показують його як «улюб­ ленця і представника народу свого, краси і слави козацтва Південної Русі». Дослідник показав Богдана Хмельницького як високоосвічену людину, великого політика й полководця, ви­ датного державного діяча. «Віками родяться такі люди, як був Богдан у народу українського,— представник його історії; тому і природа південно-російської людини мала з’явитися в ньому своєрідно і повносило»3. Професор М. Максимович одним з перших серед вітчизняних істориків локазав велике історичне значення визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Він проявив глибоку проникливість в оцінці цієї війни, її ролі для подальшої долі України.

У статті «О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшем в XVII веке», він доводить, що пояс­ нення визвольної війни особистими образами, заподіяними Хмельницькому, є абсурдними. Адже окрема образа, «якою б великою вона не була сама по собі, а якщо вона ще не пристала до серця всіх і кожного, або хоч більшості, то вона не в силах підняти цілого народу, як однієї людини»4. Мак­ симович пояснював виникнення визвольної війни історичним прагненням українців позбутися гніту польської шляхти, коли остаточно було «втрачено» терпіння «довготерплячого народу».

Не можна не зазначити, що саме М. Максимович виявився чи не першим істориком Коліївщини, показавши, що це по­ встання було не виступом групи розбійників і грабіжників, а виявом селянської, народної помсти гнобителям. Головною рушійною силою повстання вчений вважає козацтво і селянство 1 Максимович М. О правописании малороссийского языка / / Собр. соч.: У З т. К., 1880. Т. 3. С. 261—262.

1 Там само. С. 233.

Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком / / Там само. Т. 1. С. 435.

4 Русская беседа. 1857. Т. 4. Кн. VIII. С. 260.

Правобережної України. У цьому плані можна погодитись із висновком історика М. Марченка, який вважав, що «Максимо­ вич розглядав Коліївщину як продовження національно-визволь­ ної боротьби українського народу в єдиній ланці всіх попередніх селянсько-козацьких рухів XVII і початку XVIII століття проти Польщі»1 Саме тому вона й залишила такий глибокий слід у.

пам’яті наших поколінь.

Цим не вичерпується широта проблематики з історичного минулого України, якої торкався у своїх працях М. Максимо­ вич. Очевидно, буде правомірним сказати, що історична наука в Україні починається з розвідок і досліджень цього вченого.

Проте, як справедливо зазначав Г. Житецький, «...не в самій лише науковій галузі цінна була робота Максимовича для української справи... Він був і зостався до останніх днів ук­ раїнцем давно минулого штилю, виріс на слов’янофільській народолюбній романтиці, але й нові течії громадського ук­ раїнського руху з 50-х років були йому відомі й приємні для нього. Усе своє життя смиреномудрого вченого, людини поміркованої в своїх бажаннях, переконаннях та мріях, ставив­ ся він прихильно і брав близько до серця лише питання культурного та літературного поступу в українській справі — і так було за всі останні сорок років його життя і праці на Україні і для України»1 2.

Т ак, саме для У країни, для ї ї культури й науки в кінцевому підсумку було спрямоване життя цієї людини.

Однак мусимо визнати, що М. Максимович усе ж не зумів до кінця вирватися з рамок офіційної державної ідеології щодо історичного процесу. Він прагнув прорватись крізь неї, й іноді проривався, шукав виходу, та все ж вона залишалася тим будинком, у якому він жив, але якому вже не належав. Не належав хоча б тому, що та ідеологія не вміщувала всього нового, до вивчення і розкриття якого він прийшов сам й інтерес до чого збудив у тисяч своїх слухачів та читачів.

Своїми працями, листами, які стали своєрідною формою викладу його знань, він примусив думати багатьох над питан­ нями, на багато з яких сам шукав відповіді, збагачуючи цим пошуком і тих, хто був згоден, і тих, хто з ним сперечався.

І тому ми можемо говорити про історичну школу М. Макси­ мовича, яка лише в Київському університеті народила таких видатних представників історичної думки, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, М. Грушевський та ін. Вони й 1 Марченко М. І. Українська історіографія (3 давніх часів до середини XIX ст.). К., 1969. С. 240.

2 Житецький Гнат. Життя M. О. Максимовича / / Україна. 1927. Кн. 6. С.

23.

ЗО продовжили передові історичні традиції М. Максимовича у вивченні української минувшини.

Ці традиції сьогодні відновлюються в наукових пошуках нового покоління дослідників — в ім’я історичної правди, в ім’я майбутнього історичної науки нової, незалежної України.

–  –  –

Я Й ервопрестольный город России — Киев располоI жен на живописных горах и удольях, находяА щихся на правом берегу Днепра, под 50° 27' северной широты и 48° 13' восточной долготы. В каком веке он начался, об том нет исторического свидетельства.

Отец бытописания русского — преподобный Нестор1 передал, нам сказание только о строителях Киева, трех братьях — Кие, Щеке и Хориве2; которые, будучи князьями здешних славян, именовавшихся полянами, построили над Днепром город, во имя своего старшего брата. После этих князей, Киев является в IX веке, как небольшой городок, плативший дань козарам, которых имя оставалось здесь долго, в названии предместья на склоне старокиевской горы к Днепру.

. В 864 году русские витязи Аскольд и Дир3, плывшие по Днепру в Царьгород4, спрашивали у киевлян: «Чий се градок?»

и, отвоевав его у козар5, начали княжить в нем. Таким образом Киев стал городом русским; а через два года, крещением Аскольда и Дира в Царегороде — началось христианство в Киеве и его теснейшие сношения с Грецией6.

В те времена Киев составлял едва четвертую долю нынеш­ него старого города; ибо он занимал собой только северо-запад­ ную часть Старокиевской горы7, составляющую так называемое Андреевское ее отделение8. Вокруг города, особенно с полуден­ ной стороны, простирался великий лес: перевесище или ловище зверей, на скате старокиевской горы к Печерску9, было еще и в X веке. На северо-восточном скате ее были предместья, которые назывались: Козарами и Беседою Пасынчевой. Под Киевом с той стороны Днепра был перевоз, подавший повод к сказке, отвергнутой Нестором, будто Кий был не князь, а перевозчик.

От пристани, при которой тогда Почайна1 впадала в Днепр, въезжали в Киев на гору по Боричеву в в з и. С юго-западной зоу стороны первоначальный Киев был отделен провальем или оврагом, через который ездили по мосту и за которым прости­ ралось к Лыбеди1 подгородное поле.

В таком ограничении город Киев был долго и после того, как вещий Олег1, в 882 году, овладев им для Рюрикова рода, сказал:

«Се буди мати градом русским!» Однако населенность Киева и славянским, и иноплеменным народом возрастала непрестанно.

Местом сего населения служили сначала те возвышенности и удолья, которые от старокиевской горы идут вверх по Днепру, к Вышгороду1. Таким образом и Щековица15, бывшая прежде поселением отельным от Киева, вошла в его состав. На Подоле не было жилья еще и в половине X века; ибо тоща он был потоплен водами Почайны, также Глубочицы1, Киянки1 и других ручьев, і протекавших по нем с помянутых возвышенностей.

В 988 году совершилось достопамятное крещение св. В л а д и ­ мира в Корсуне и народа русского в Киеве, в водах Днепра и Почайны. Отселе началась новая, христианская жизнь Руси, развивавшаяся из Киева, с той же чрезвычайной силой, с какой свершались завоевания, составившие из многих отраслей восточно славянского племени одно Русское государство. Тогда Киев, по предречению первозванного апостола, явился градом великим, в котором непрестанно воздвигались церкви многи.

Кажется, что в княжение равноапостольного просветителя Руси началось заселение под Киевскими горами, на Подоле, который вскоре стал весьма многолюден, и был главным местом здешней торговли.

Распространение верхнего Киева произошло уже при Ярос­ лаве1 благовластном, который, после победы своей над печене­ гами1 в 1036 году, к первоначальному городу прибавил новый великий град с золотыми вратами и воздвиг в нем величествен­ ный храм св. Софии20, и монастыри Георгиевский2 и Иринин­ ский22, и свой Ярославский дворец, и митрополию2 при Софий­ ском храме. С того времени еще более усилилось распростране­ ние веры и просвещения книжного, умножение монастырей и церквей. Все сие продолжалось и при Ярославичах, во второй поДовине XI века, ознаменованной появлением и распростране­ нием святой обители Печерской24, которая служила образцом и рассадником для других русских монастырей, так же как Киев — для других городов русских. Они заодно распространяли и утвер­ ждали по всей Владимировой Руси новую жизнь, которая в них возникла и возрастала. И хотя еще с конца XI века Киев и обитель Печерская терпели нередко беды от набегов половец­ ких25, от междоусобий княжеских, от пожаров и других невзгод;

2 2,0 однако жизнь богоспасаемого града была уже так могуча, что все его раны исцелялись скоро,— что он оставался еще великим городом и после того, как в 1169 году великокняжеский престол его был уже отнят у него Андреем Боголюбским2 для русского северо-востока. Упадая в гражданской силе, Киев крепок еще был своей силой церковной; и когда Русь была уже раздроблена на уделы между потомками Владимира, Киев держал еще церковное единство ее, по власти своего митрополита, который был митрополитом в е Руси.

сй Набожность князей и народа побуждали их иждивать свое достояние на строение церквей. Оттуда великолепие Киева церковное, которого памятниками поныне служат храмы: Со­ фийский и златоверхий — Михайловский27. Оттуда и это мно­ жество церквей в древнем Киеве, которое для многих людей нового времени казалось невероятным. Но нельзя же опроверг* нуть свидетельство Дитмара28, что в Киеве 1018 года было с лишком четыреста церквей; ибо и в наших древних летописях (например, в Лаврентьевской2 и в Новгородской-второй30) читаем известие, что в пожар 1121 года, истребивший сначала весь Подол, а потом старый город, одних церквей сгорело до шестисот.

Построение и украшение значительнейших церквей в Киеве, воздвигаемых князьями, производимо было сначала, как изве­ стно, художниками греческими. От них уже впоследствии нау­ чились разным искусствам природные россияне, между которы­ ми прежде всего прославился современник Нестора, преподоб­ ный Алимпий-иконописец3, мозаик и вместе врач Печерской обители. Таким образом, вместе с христианством, приняты были и художества из Греции в Киеве; и отсюда распространились по врей Руси и продолжались в ней долго в одном и том же византийском вкусе. Богатству и населенности Киева способствовало не одно то, что он был средоточием и столицей Руси; но и его торговля, весьма цветущая в древнее время, по которой имя его было известно на западе и на отдаленном востоке. Дитмар, удивляв­ шийся чрезвычайному богатству Киева различными товарами, говорит, что в нем было тогда (около 1018 года) восемь торговых площадей. По другим свидетельствам, иноземным и отечествен­ ным, известно, что Киев был сборным местом всех торговых судов, которые из целой Руси отправлялись в Черное море к болгарам, корсунцам, грекам и сириянам, что здесь был склад скоры или пушных мехов, составлявших тоща главный товар русский. По тесной связи с Грецией, Киев конечно изобиловал всего более товарами греческими, т. е. золотом, паволоками, винами, разными овощами; от венгров и чехов получал он серебро и коней, купцы Галицкие доставляли ему соль для всей Руси.

При этой обширной торговле древнего Киева и в населении его было много промышленных новгородцев и купцов инозем­ ных. Здесь было много и жидов, хотя они издревле были нелюбы для народа киевского; жили же они особой, кажется, загородной слободой у ворот, называвшихся жидовскими, а впоследствии Львовскими.

О населенности Киева, между прочим, можно судить и по сказанию Нестора о бедственном 1092 годе: «В си же времена мнози ч&ювеци умираху различными недуги, якоже глаголаху продающе кореты ( р б ) яко продахом кореты от гоы:

Филипова дне до мясопуста седмь тысячь».

Что касается до управления, то Киев, состоя под верховной властью князя, имел главным правителем своим тысячского, а подчиненные должности исправляемы были здесь сотскими и десятскими. При этом, по древнерусскому обычаю, киевляне имели свое в ч или сходку.

ее Говоря о древнем Киеве, нельзя не вспомняуть еще о том хлебосольстве и общественном весельи, которыми отличалась его жизнь. Особенно памятны для Руси почесныепиры красногосолнца Владимира: они доныне славятся в народных псснопеньях и сказках великорусских; об них любил вспомянуть и Нестор в своей летописи.

Но всему древнему бытию Киева, всей его красоте и вели­ чию, на которые с удивлением глядел из-за Днепра посланный от Батыя32 хан Менгу, суждено было прекратиться разом: 6 декабря 1240 года подступил к Киеву со своим несметным войском Батый, и стольный град обратился в развалины, не­ смотря на отчаянную защиту киевлян.

После того, в продолжении 80 лет, Киев влачил самую убогую жизнь под тяготой татарского ига. Хотя и в это время появлялись еще князья киевские, но главными правителями Киева были воеводы или баскаки татарские. Митрополия рус­ ская перенесена была из опустошенного Киева сперва во Вла­ димир-Залесский, потом в Москву33, откуда киевские митропо­ литы управляли здешней страной через своих наместников.

В 1320 году воинственный Гедемин овладел Киевом34 и присоединил его к своему великому княжеству Литовскому, составленному из северо-западной Руси и земли Литовской. С той поры Киев существовал как удельный западнорусский город, управлявшийся князьями Гедеминова рода. Эти князья, большей частью православного исповедания, чтили древнюю святыню Киева и последний из них, князь Симеон Олелькович, памятен как обновитель Печерской Лавры, в 1470 году. Еще прежде митрополит Киприан35 ознаменовал свое недолгое пребы­ вание в Киеве поддержанием Софийского храма, в конце XIV века.

Около того же времени, по повелению великого князя Витольда, Киев укреплен был построением замка, а в 1415 году, по настоянию того ж князя, учредилась Киевская митрополия, отдельная от Московской.

Это отделение Киевской митрополии от Московской, утвер­ дившееся окончательно 1474 года, хотя и поставляло Киев главой всей юго-западной Руси в отношении церковном, но митрополиты киевские посвящались и жили не здесь, а в столице западнорусской — Вильне. Бытие всей здешней страны тогда было такое тревожное, что Киев не мог уже прийти в цветущее состояние, а вскоре окончилось и самое княжество Киева. Великий князь Казимир IV36, по принятии польской короны, обратил, 1471 года, Киевское княжество в воеводство, и дал в воеводы Киеву ненавистного киевлянам католика Мартина Гаштольда37, о котором осталась и пословица: «король дал, Гаштольд взял».

К горшей беде Киева, татары, непереставшие опустошать южную Русь и так сильно разорившие Киев в 1416 году, явились опять в нем под предводительством Менгли-Гирея38 и разорили его до основания, сожгли Печерскую Лавру, а воеводу Ивана Ходкевича с его семьей и множеством народа взяли в плен. Это случилось 1-го сентября 1482 года.

Для возобновления Киева, по повелению Казимира, соби­ раемо было до 20.000 народа, из поднепровских и других областей западнорусских; и в первые годы XVI века Киев был уже отстроен вновь, при воеводе своем Юрие Пацевиче, а Киевский замок при воеводе Дмитрие Путятиче. Тогда же Александр Казимирович39, желая поправить состояние и умно­ жить население Киева, предоставил здешним гражданам неко­ торые особенные права и.вольности из так называемого Магд б к г права. Брат и преемник Александра — Сигизмунд е ургс о о I40 дал вполне это право гражданам киевским грамотами 1516 и 1544 г. Таким образом в киевском гражданстве появился новый порядок, чуждый для Руси и устранявший все то из прежних узаконений и обычаев, что было несходно с этим немецким правом.

По соединении Литовского княжества с польской короной 1569 года, стали назначаться в Киев от польского правления кастеляны вместо прежних городничих; да и киевские воеводы с 1569 года считались уже польскими, ибо Киев с той поры был польским городом, отдельным от великого княжества Литов­ ского.

Все эти перемены вели за собой обессиление в Киеве старобытной русской жизни и усиление католичества, которое здесь основалось учреждением бискупства, еще в княжение Гедемина41, а ч при Сигизмунде III42 по влиянию иезуитов, католичество взяло решительный перевес и ознаменовалось появлением и распространением унииу причинившей столько раздора в западной Руси.

С отступничеством митрополита Рогозы43 православная Ки­ евская митрополия 25 лет оставалась без пастыря; и южнорус­ ский народ потерпел много беды за преданность древней вере своих предков.

В эти тяжкие времена пробудилась в Киеве та внутренняя, духовная сила его, которой предназначено было ему действовать во благо Руси; и он вновь явился блюстителем и поборником ее веры и просвещения. Особенно памятными подвижниками того времени были: воевода киевский князь Константин Константи­ нович Острожский44, архимандриты печерские: Никифор Тур45 и Елисей Плетенецкий46, и запорожский гетман Петр Конашевич-Сагайдачный47, по убеждению которого Иерусалимский патриарх Феофан, в Печерской Лавре, 15 августа 1620 года, восстановил православную митрополию Киевскую. Вскоре явил­ ся в Печерской обители и Петр Могила, величайший духовный деятель тех времен, так много способствовавший к утверждению и распространению православия; восстановивший из развалин столько древних церквей Киевских; воспитавший целое поко­ ление ученого духовенства для тогдашнего и будущего просве­ щения Руси и возвысивший училище Богоявленского братства, которое возникло перед появлением унии, как бы предназна­ ченное противодействовать ей в защиту православия.

Вслед за Петром Могилой, 1647 года, воздвигся новый деятель, гетман Зиновий Хмельницкий48, прозванный в Киеве Богданом. Докончив долгую, кровавую борьбу казачества с Польшей, он выгнал из Киева все неправославное и, освободив Малороссию от Польши, возвратил ее в общий состав русского царства. Это совершилось в Переяславе добровольной присягой гетмана и всей войсковой старшины, 8 января 1654 года. Через 6 дней Киевский митрополит Сильвестр Коссов49 и все духовен­ ство торжественно встречали царских полномоченных за Золо­ тыми воротами Ярославовыми; а 17 января город Киев присяг­ нул на верноподданство престолу русскому. Таким образом в достопамятный 1654 год Киев, первоначальник русских городов, стал вновь принадлежать своей Руси; и хотя Польша в борьбе с Москвой сильно стремилась к возвращению себе Киева, но по трактату 1686 года она отреклась от него навсегда.

Того же года, по ходатайству гетмана Самойловича, Кон­ стантинопольский патриарх, от которого зависела дотоле мит­ рополия Киевская, согласился на ее подчинение Московскому патриаршему престолу; и через то восстановилось церковное единство православной Руси.

И так Киев, начиная с 864’года, существовал 376 лет как самостоятельный русский город, бывший столицей Руси 286 лет;

потом находился он 80 лет под игом татарским, а, по освобож­ дении от него — пробыл 259 лет, сперва княжеским, потом воеводским городом западнорусского великого княжества Литовского; после того он в продолжении 75 лет принадлежал Польше. Так прошло 790 лет его исторической жизни до присоединения его вновь под державу русскую.

В последние два срока бытия Киевского, собственно городом считался Подол, называвшийся нижним Киевом, в отличие от верхнего, т. е. Старого города.

Старый Киев оставался в своих древних земляных валах.

Подол по прежнему городился деревянными стенами с башнями и окапывался рвом. Но главным укрепленным местом был замок Киевский, на горе Киселевке, в котором сосредоточивалось и главное управление Киевом, военное и гражданское. Возле этого замка, по Кудрявце, был другой, митрополичий замок, который, вместе с большей частью Подола, при Сигизмунде III, был присвоен католическому бискупу, и назывался бискупСким замком.

Число жителей киево-подольских, в первой половине XVII века, считалось от 5 до 6 тысяч. В этом числе было не мало польских католиков, имевших на Подоле 3 костела. В XVII веке здесь водворились и иезуиты, со своей коллегией. Церквей православных тогда было на Подоле 13. Водворение армян в Киеве произошло преимущественно в конце XV века, по грамоте Казимира IV. Пребывание жидов, при всем их стремлении к Киеву, было перемежающееся: в XVI веке они не имели здесь прав гражданства; а королевскими грамотами 1619 и 1650 г. им запрещено было вовсе постоянное жительство и владение дома­ ми в Киеве. Торговля киевлян была не очень значительна; она производилась преимущественно хлебом, мехами, воском и медом.

Главное, чем Киев был дорог и важен для всей Руси, это была Печерская Лавра, сохранившая в себе столько святых залогов от древней русской жизни. Из сего святилища и возник­ ла в XVI веке та новая духовная деятельность Киева, которая потом развилась так плодоносно в Богоявленском братстве. В Лавре началось и книгопечатание киевское, 1616 года.

Еще до соединения с Москвой, Киев служил ее просвещению, например, многоученым Епифанием Славинецким50 и его това­ рищами; а когда Киев стал принадлежать России, то она из него получала себе непрестанно духовных деятелей, во главе кото­ рых стоит святитель Димитрий Ростовский5 с Стефаном Явор­ ским52 и Феофаном Прокоповичем53. Известно, что Богоявлен­ ская коллегия, с 1701 года называющаяся духовной академией, была до исхода прошлого столетия главнейшим рассадником просвещения для целой Руси.

Что касается до управления Киевом, со времени его присо­ единения к России, то главное начальство над ним, до 1764 года, принадлежало гетману малороссийскому, а ближайшее управ­ ление киевскому полковнику (так как, еще при первом разде­ лении Малороссии на полки в XVI веке, учрежден был Киевский полк, существовавший до нового образования Малороссии в 1782 году). Граждане киевские продолжали управляться и судиться по Магдебургскому праву, под начальством своего войта. Кроме того, с 1654 по 1700 год, назначаемы были в Киеве от Русской державы особые воеводы, начиная с князя Федора Семеновича Куракина.

С началом XVIII века учредилось в Киеве управление губернаторское; а в 1707 году началось генерал-губернаторство определением на сию должность князя Димитрия Михайловича Голицына54, памятного Киеву построением каменной церкви Николая Пустынного и обновлением Китаевской пустыни.

Вслед за тем 1708 года учреждена была обширная губерния Киевская, к которой причислена была вся восточная Малороссия и значительное пространство средней России, всего 36 городов, а с приписными 56. Из этой губернии в 1781 году отделено к Киеву только 11 малороссийских уездов, на левой стороне Днепра, под названием Киевского наместничества. К нему в 1792 году прибавлено было еще 5 уездов или поветов, на правой стороне Днепра, от прежнего Киевского воеводства, возвращен­ ного опять под державу Русскую. Наконец, в 1797 году Киев, отчисленный от восточной или собственно так называемой Малороссии, назначен губернским городом нынешней Киевской губернии, на правой стороне Днепра. Таким образом Киев стал вновь средоточием того края, с которым искони сопряжена была тесно его судьба и от которого был он отлучен на время только с 1667 года, по договору Андрусовскому.

О состоянии Киева под Русской державой можно сказать, что заметное улучшение оного началось, в 90 годах XVII века, в начале царствования Петра великого. Эти годы особенно ознаменовались стремлением гетмана и других малороссийских старшин к построению каменных зданий церковных. Из них наиболее замечательны: большой Никольский монастырь на Печерске55 и Богоявленская братская церковь на Подоле56, построенные гетманом Мазепой во вкусе западных церквей (так как и в просвещении киевском вообще, со времен Петра Моги­ лы, существовали уже формы, занятые из просвещения запад­ ноевропейского). Из светских зданий того десятилетия памятно в Киеве здание магистрата, сгоревшее 1811 года.

В XVIII веке, Петр великий,означил след своего пребывания в Киеве собственноручным заложением крепости, 15 августа 1706 года, там, где в древности было Берестово, любимое село Владимира и Ярослава и где в следующие века было село или местечко Печерское, вокруг Лавры. С той поры последовало заселение всей этой Печерской части нынешнего Киева, в которой с 1711 года имели пребывание начальники города и губернии. К примечательным событиям тех времен принадле­ жит пожар, опустошивший Печерскую Лавру 22-го апреля 1718 года, и следовавшее за тем обновление Лавры нынешними зданиями.

Императрица Елисавета Петровна, в бытность свою в Киеве 1744 года, заложила на Старом городе церковь Андрея Перво­ званного и другую — св. Георгия. В эти же времена мцтрополит Рафаил Заборовский57 оставил в Киеве славную память о себе попечениями о духовной академии и разных церковных здани­ ях. В царствование же Елисаветы положено начало застроению так называемой Дворцовой части Киева, которая со временем Батыя была необитаема и отделяла Печерскую гору, с Лаврой и Пустынно-Николаевским монастырем, от старого Киева. В ней, на месте древнего Кловского или Стефановского монасты­ ря58, в Липовой роще, построен от Лавры 1744 г. Кловский дворец. После того, около 1753 года, устроен был деревянный на каменном ярусе Государев дворец59 и при нем дворцовый сад, которым так любовалась императрица Екатерина.

С 1790 года эта дворцовая часть города начала застраиваться и другими зданиями, по плану Киева, утвержденному императ­ рицей Екатериной, 1787 года. Тогда здесь были помещены и присутственные места, которых нынешнее здание построено уже в губернаторство Панкратьева.

Населенности Киева, как в этой, так и в других его частях, между прочим послужил перевод сюда из Дубна в 1797 году так называемых контрактов, на которые ежегодно в январе месяце съезжается множество помещиков из трех западных и некоторых других губерний, для разных экономических сде­ лок.

В царствование Александра Благословенного в Киеве 1809 года учреждена гимназия, которая в 1811 году была возвышена в круге учения и в правах перед другими гимназиями, и помещена в Кловском дворце. Академия Киевская получила новое образование в 1819 году. Весь Подол, опустошенный пожаром 9 июля 1811 года, отстроен вновь, в том правильном виде, каким он красуется теперь, особливо при взгляде на него от Андрея Первозванного и с горы Щековицы.

Но, следя за всеми переменами Киева в продолжении 193 лет, протекших от его присоединения под Русскую державу, нельзя не заметить, что временем наибольшего преобразования и возрастания его было царствование нынешнего Государя Императора60, особенно с 1834 года, в котором начало приво­ диться в исполнение высочайше утвержденное 7 января поло­ жение об устройстве Киева. Того же года, в 15 день июля, открыт был в Киеве и университет св. Владимира — «в память великого просветителя России». С той поры Киев приметно растет, украшаясь непрестанно новыми зданиями и улучшаясь в своем благоустройстве.

Первая или Печерская часть Киева, будучи предназначена под обширную Киево-Печерскую крепость, изменилась уже много, получая ежегодно в замен прежних небольших домов и хижин большие красивые здания крепостные.

Перед начатием этих построений, вследствие Высочайшего указа 1827 года 2 декабря, окончательно удалены из Киева евреи, которые водворились было опять здесь, особенно на Печерске, при его заселении в прошлом веке. Другие жители Печерска выселялись преимущественно к Лыбеди и этим в 1834 году положили начало так называемому Новому строению. Эта Лыбедская часть города, имея своим средоточием величествен­ ное здание университета ев.' Владимира, заложенное 31 июля 1837 года,— растет с каждым годом, и впоследствии будет конечно одной из многолюднейших частей Киева, которую по справедливости можно бы назвать Новым Киевом.

В Дворцовой, ныне главной и знатнейшей части города, в 1834 году, вместо прежней Липовой рощи при Кловском дворце, явилось вдруг целое красивое застроение, названное Липками.

Вслед за тем и на других местах Дворцовой горы возникали новые здания, между которыми особенно красуется институт для благородных девиц6. При дворцовом саде, в нижнем ярусе государева дворца,— оставшемся после пожара, бывшего в нем 1819 года,— учреждено заведение искусственных минеральных вод.

Старый Киев также получил новое устройство и хотя срытие внутренних его валов и уничтожение его тесных, перепутанных уличок и переулков изменили совершенно прежний, оригиналь­ ный вид его; зато ныне его вид стал открытее и сам он сделался удобнее для жительства и способнее для дальнейшего улучшения.

Крещатицкое удолье, пролегающее между горами староки­ евской и дворцовой, бывшее дебрей в нашествие Батыя, почти необитаемое еще и в конце прошлого столетия, в последние годы обратилось в одну из лучших улиц Киева, которая становится уже средоточием здешней промышленности.

Что касается до нижнего Киева или Подола, то он, перестро­ енный вновь после пожара 1811 года, обновляется и ныне стройными каменными зданиями, особенно в прибережной сто­ роне своей, несмотря что Днепр, необычайным разливом в 1845 году, затоплял здесь 538 домов. Граждане киевские, по высо­ чайшему указу 1834 года 23 декабря, получили устройство общее другим городам русским и с 1835 года управляются уже городской думой.

От собственно так называемой ныне Подольской части Киева отделилась еще новая часть его, названная Плоской, по имени Плоской слободы, издавна здесь существовавшей. К этой шестой части Киева в 1834 году причислены предместья: Куреневка — (получившая это имя от сторожевых куреней, послуживших ей основанием), Приорка или Преварка, и Сырец. Подобно сему и на противоположном конце Киева, к Печерской части, причис­ лено предместье Зверинецкое, где некогда был княжеский зве­ ринец и сельцо Выдубичи.

Для удобнейшего сообщения верхних частей Киева с Подолом прежний Крещатицкий взвоз, устроенный вновь еще в начале прошлого столетия, а для этого взвоза и вся Михайловская гора, ныне преобразованы в новом виде; да и Днепровский берег на Подоле укрепляется набережной. Наконец, для сообщения всего Киева с Полтавской и Черниговской губерниями, которое так затруднительно бывает в весеннее время, начались уже приготов­ ления к постройке нового, постоянного моста через Днепр62.

Все эти перемены и устройства открывают для Киева путь к более прочному благосостоянию и к-дальнейшим успехам его населенности и промышленности. А соединение губерний Во­ лынской и Подольской, вместе с Киевской, под одно управление Киевского военного губернатора и учреждение Киевского учеб­ ного округа63, в котором с этими тремя губерниями соединены еще Черниговская и Полтавская,— сделали Киев средоточием всего этого края, для распространения и утверждения в нем общерусской жизни и народного русского просвещения, в их современном характере и совершенстве. Все это вместе поста­ вило Киев на чреду лучшую против прежней и подало ему несомненную надежду на дальнейшее процветание.

В настоящую пору величина всего Киева простирается — в длину 14 верст, от устья Лыбеди до предместья Преварок; а в ширину 4 версты, по средней мере от Днепра к Лыбеди.

Населенность Киева постоянными его жителями простирается ныне свыше 50 тысяч душ обоего пола. Кроме того здесь прожи­ вает, для промысла и работ, разного состояния людей более 6 тысяч; да постоянно квартирующих чинов военного ведомства свыше 13,/2 тысяч, кроме полков, приходящих сюда каждое лето для лагерей и крепостных работ. Многолюдство Киева в зимнее время увеличивается на месяц съездом на контракты; при чем сбирается и ярмарка, продолжающаяся с 15 января по 1 февраля.

Но несравненно больший прилив народа к Киеву бывает в летнее время; ибо тогда со всех концов России стекаются сюда богомоль­ цы, которых число простирается в год от 50 до 80 тысяч.

Число учащихся обоего пола в Киевских учебных заведени­ ях, светских и духовных, простирается свыше 4 тысяч.

Православных церквей в Киеве: каменных 24, деревянных 12 и еще 32 церкви в 7 монастырях да 7 церквей домовых при разных заведениях. Домов каменных 303, а деревянных 5.714.

Торговых площадей в Киеве теперь 8, как было и в XI веке, при Ярославе. Кроме ярмарки контрактовой, в Киеве сбирается еще 5 небольших ярмарок, с предметами сельской промышлен­ ности. Главная торговля киевская производится по-прежнему на Подоле, где находится и гостинный каменный двор с 52 лавками. Типографий в Киеве 5. В заключение упомянем, что гербом Киева служит изображение архистратига Михаила, по­ ражающего копьем змея под ногами своими. Это изображение служило в древности и великокняжеским гербом Руси. Нет сомнения, что оно принято еще при св. Владимире и его сподвижнике св. Михаиле,— во знаменье той победы христиан­ ства над язычеством, которая совершилась в Киеве и по которой он так свят для целой Руси.

НЕЧТО О ЗЕМЛЕ КИЕВСКОЙ

Т овно за ТЬІСЯЧУ леті в 864 году, начали княжить г\ в Киеве Аскольд и Дир и их княжением началась тут Русская земля, возвеличенная и просвещенная святым князем Владимиром.

Ровно за сто лет, в 1764 году, гетман Разумовский1 замышляя, о потомственном для себя гетманстве, получил увольнение от этого звания и от управления Малороссией; на том и кончилась тут малороссийская Гетманщина, сложившаяся при Бощане Хмель­ ницком из воеводств Киевского, Черниговского и Браславского.

М ногострадальная, заслухенная в русском мире зем ля...

А приведена ли в общую известность и в ясное историческое сознание ты сячелетняя жизнь ее?

«Гомон, гомон по дуброве, Туман поле покрывае...»

Вот и в нынешнем году, например, в сочинении г. Кокош­ кина2 «Три месяца на Волыни» (см. в 4 номере «Дня»)3 встре­ чаются такие слова: «В 1 8 году поляки присвоили себе еще Киевскую область и образовали воеводство Киевское, разделив его на три судовых староства», и прочая. Зачем приписывать полякам такие распоряжения в киевской земле, в которых они не могли даже и участвовать?.. Впрочем, это старая сказка, взятая на веру из «Истории Малой России» Дм. Н. БантышаКаменского4; а у него она была видоизменением еще старейшей сказки, будто «Казимир Ягеллович в 1461 году присоединил Киевское княжество короне польской». Так писали у нас и Петр Иванович Симоновский5, и Афанасий Филимонович Шафонский6, и другие ученые мужи Екатерининского века. А их предшественники, начиная с Григория Ивановича Грабянки7, обращение Киевскою княжества в воеводство относили даже к Локеткову сыну Казимира, к ' 1340 году, смешивая Киевское княжество с Галицким. Так сбивчивы и неясны были у нас в прошлом столетии исторические представления о киевской ста­ рине литовского периода. А повелись у нас различные недоуме­ ния о Киевской Руси еще в золотой в к Жигимонта-Августа8, е который в акте Люблинской унии9 утвердил ту историческую ложь, выданную на Люблинском сейме за сущую истину, будто бы «земля и княжество Киевское — перед прошедшими време­ нами, совершенным и целым правом, до короны Польской в е д сга надлежало» и будто бы многоесть таких актов, которые «именно о земле и княжестве Киевском то свидетельствуют, яко до короны Польской вечно правом совершенным надлежати имеет, как и в е д надлежало даже до короля Владислава-Ягелла, сга который потом сим способом, что над обойма народами, так поляками яко и Литвою, нераздельно государствовал — от короны П о л ь с к о й, яко от собственного тела, тую землір и княжество Киевское отлученное, при великом княжестве Л и­ товском имети хотел, хотя без соизволения всех станов корон­ ных...» Такими удивительными фразами державный литвин заворожил польский ум на многие поколения и это обаяние продолжается даже доныне. Но для нас те баснословные фразы напоминают Гоголево заколдованное место: «Земля славная и урожай на ней всегда бывал на диво; но на заколдованном месте никогда не было ничего доброго. Засеют как следует, а взойдет такое, что и разобрать нельзя...»

Не для чего и распространяться о том, что в древнее, дотатарское время, в продолжение 376 лет, княжество Киевское надлежало до Польской короны столько же, сколько и Польша надлежала до золотого' стола Киевского.

С нашествия Батыя на,Киев в 1240 году Киевское княжество 80 лет подлежало власти татарской.

С нашествия Гедимина на Киев в 1320 году княжество Киевское (в совокупности с древним Переяславским) было присоединено к великому княжеству Литовскому и с той поры до Люблинской унии, в продолжение 249-ти лет, оно составляло принадлежность и часть государства Литовского.

Отделение Киевского княжества от Литвы и соединение его с королевством Польским, произошло в Люблине в половине 1569 года. Исходом этого Люблинского периода, продолжавше­ гося около 85 лет, была шестилетняя козацкая война гетмана Богдана Хмельницкого с поляками, вследствие которой вся малороссийская гетманщина обеих сторон Днепра отложилась от польской короны и в январе 1654 года присоединилась к государству Московскому. Таким образом вся земля Киево-Пе­ реяславская или Украина, на исходе восьмого века своей исто­ рической жизни, возвратилась опять в юбщий состав русского мира, приумноженная еще Запорожьем, которое во время пред­ татарское было землей половецкой.

В продолжение литовского периода Украина оставалась Ки­ евским княжеством полтораста лет — до кончины своего последнего удельного князя, Симеона Александровича или Олельковича, памятного возобновителя великой церкви Печер­ ской, в которой ц. погребен 1471 года. Тогда великий князь Литовский Казимир Ягеллович взял Киевский удел на себя;

Симеоновой княгине Марии, оставшейся с сыном Василием (1498) и дочерью Александрою или Ольгою, дал он во владение Пинский повет, утвержденный после и за ее зятем, князем Федором Ивановичем Ярославичем; а в Киев назначил он воеводой Мартина Гаштольда, тестя Симеонова. Киевляне не приняли было этого литвина-католика и просили себе в князья Симеонова брата5 Михаила Олельковича1, князя Слуцкого, но Казимир настоял на своем. Так произошло прекращение Киев­ ского княжества и обращение его в Киевское воеводство — в пользу Литовского великого княжества, а не королевства Поль­ ского. Казимир был не в отца своего, Ягелла Ольгердовича (1434). Любящий свое отечество и государство, Казимир два года нс соглашался принимать польской короны, оставшейся праздною после брата его Владислава, убитого под Варной (1444); а, решаясь быть королем Польским (с 1447 г.), он объявил такое условие, чтобы поляки впредь не присвояли себе никакого права на Волынь й Подолье, за которые велась долгая междоусобица польско-литовская. Когда же через девять лет, т. е.

в 1456 году, он утвердил за Польшею Каменецкую часть Подолья, то литвины, бывшие тогда в совершенном разрыве с поляками, так оскорбились этой уступкой, что сбирались на войну с Польшей для возвращения Каменца; а потом они хотели даже выбрать себе в великие князья Симеона Олельковича Киевского.

Успокаивая всячески своих соотчичей, Казимир еще в мае 1457 года выдал им грамоту об уравнении в правах с короной Польскою, обеспечивая притом целость государства Литовского и подтверждая в заключение, что во всех землях великого княжества, ни должностей и достоинств, ни имений не будут получать чужеземцы, а только природные жители здешних областей. Таким образом отдаленная от поляков земля киевская была для них нс доступной и в ней могли тогда распоряжаться только русин да литвин.

Посмотрите на киевских воевод, быв­ ших до 1609 года:

1. Мартин Гаштольд (1471—)

2. Иван Ходксвич (— 1482)

3. Юрий Пац (— 1492)

4. Кн. Дмитрий Путятич (—1503)

5. Кн. Иван Львович Глинский (—1507)

6. Юрий Михайлович Монтовтович (1507—1508)

7. Кн. Юрий Александрович Гольшанский (1508—)

8. Юрий Николаевич Радивші (1511—1514)

9. Андрей Якубович Немирович (1514—1539)

10. Кн. Андрей Михайлович Сангушко-Коширский (—1542)

11. Кн. Юрий Иванович Дубровицкий (1542—)

12. Кн. Фридрих Глебович Пронский (1544—1554)

13. Григорий Александрович Ходкевич (1554—)

14. Князь Константин Константинович Острожский (1557—1608).

' Пропуская наместников, старост и других урядников, взгля­ ните еще на тогдашних киевских бискупов: с 1473 года — Станислав, брат Мартина Гаштольда, а по нем — Войтех Нарбут, Матвей Остикович, Ян Андрушевич, Николай Пац, Иаков Воронецкий, Иосиф Верещинский (1599) — все литвины, а под конец и волынцы. Да не могло и быть иначе, если и по новому статуту, утвержденному Казимировым внуком Жигимонтом-Августом на Бельском сейме 1564 года, тоже полага­ лось, что во всех землях великого княжества Литовского ни на какие должности и достоинства духовные и светские не может быть ни выбираем, ни от великого князя ставлен никакой заграничник и чужеземец, а только старожитный уроженец этого государства, литвин и русин (артикул, подтвержденный и Стефаном Баторием на Варшавском сейме 1579 года, а потом внесенный и в новопоправленный статут 1588 года). Да и в актах Люблинской унии Киевского княжества с королевством Поль­ ским король обязывался давать здесь все чины и уряды — обывателям земли киевской. Таким образом, и после Люблин­ ской унии все еще устраняемы были от киевской земли поляки, как заграничники и чужеземцы. В первое сороколетие того периода на Украину надвигалась Волынская Русь под воевод­ ским господством приснопамятного князя К. К. Острожского (1608). Киевскими наместниками или подвоеводыми у него были волынские земляки его: Василий Рай, князь Евстафий Ружинский, князь Матвей Воронецкий, Головинский, Холоневский. Киевскими кастелянами, после Павла Ивановича Сапеги, были с 1569 года: князь Михаил Александрович Вцшневецкий, Иван Чаплич-Шпановский и так далее. Князьям Вікцневецким особенно послужила тогда фортуна и в занятии украинских поместий, даже до пределов Путивльских, как некогда, до 1508 года, служила она здешним князьям Глинским в стороне литов­ ской. Что же касается до поляков, то их время на Руси Киевской, пришло уже в смутное для всей Руси время, под верховодством Станислава Жолкевского, воеводы Киевского (1620); а процвело оно под коронно-гетманским полновластием Станислава Конецпольского (1646). И как прежний разлив волынского панства по земле Киево-Переяславской вызвал против себя козацкие вос­ стания Косинского1 и Лободы1, так этот сильный прилив вла­ стительной полыцизны на Украину встречал себе отбой в козацких восстаниях Запорожских гетманов: Голубя1, Тараса1, Сулимы15, Павлюка1 и Остряницы1 с Гунею18. В 1638 году полный перевес остался было на стороне польской. Но через десять лет «египетского ига» воздвигся Богдан Хмельницкий, поощренный самим королем Владиславом, на войну с поляками.

Той шестилетней войной и докончил он период соединения Люблинского.

«Понбваж всемогущею Своею рукою десною Бог и Сотворитель неба и земли сподобил мне неприятелей и гонителей Всходней православной Церкви, Матки нашей, Ляхов з Украи­ ны в Польщу далеко прогнати, старание маю пильное около благолепия церквей Божиих и о монастырех, для размноженья хвалы Божои»... Так писал Богдан в собственноручном универ­ сале своем Киево-братскому монастырю, данном из Чигирина в январе 1651 года^. Его намерением было «вырвать из Ляцкой неволи Русский народ», как он говорил депутатам королевским в Переяславе, в феврале 1549 года. Его борьба с поляками была не на живот, а на смерть... И если бы королю Яну Казимиру не удалось обмануть царя Алексея Михайловича своим обещанием ему польской короны, по Виленскому договору 1656 года, то еще тогда пришел бы конец Польши.

Бедовая была эта польская корона! Из-за нее разрушилось великое княжество Литовское, разорвалась пополам и прекра­ тилась гетманщина малороссийская, не послушалась гетмана Богдана и досталась Австрии первозванная Малороссия — земля галицкая. Эту корону сложил с утомленной головы своей Ян Казимир, предрекши будущий раздел Польши. От нее отпра­ шивался молодой князь Михаил Вишневецкий20 у горделивой матери своей, павши к ее ногам и говоря: «Да минует меня чаша сия!» Но уж видно — чему быть, того не миновать. Суждено было и земле киевской еще долго пить из этой чаши... И как часто тоговременная Украина могла взывать со своим древним певцом: «О стонати Русской земли, помянувше первую годину и первых князей! Того старого Владимира нельзе бе пригвоздити к горам Киевским!»

1864 г. 9 март а.

Михайлова Гора.

ОБОЗРЕНИЕ СТАРОГО КИЕВА

–  –  –

1. Окрестности Старого Киева От Старокиевской горы на полдень возвышается над Днепром другая, обширная гора, на которой находится теперь главная и населеннейшая часть Киева, называемая Печерском. В древнее и среднее время сия гора покрыта была густым лесом. Посредством Кловского провалья она разделялась на два особые отделения, которые и теперь существуют под названием Печерского и Двор­ ц в г. На первом, более далеком от Старого города отделении ооо сей горы, в древнейшее время было только село Берестовое, весьма любимое св. Владимиром, который в нем и скончался 1015 года;

об этом селе теперь напоминает нам только Спас на Берестове — небольшая каменная церковь, поставленная Петром Могилой на развалине древней церкви, воздвигнутой св..Владимиром.

За селом Берестовым, во второй половине XI века, началось отшельническое пещерное жительство богоугодной братии, со­ бранной преподобными отцами нашими Антонием и Феодоси­ ем,— и создался трудами русских праведников святой мона­ стырь Печерский. Святослав Ярославич1 в 1073 г. начал здесь построение великой, н б с подобной церкви Успения'Пресвяееи той Богородицы; а в 1159 году Печерский монастырь возведен на степень Лавры Андреем Боголюбским, по завещанию отца его Юрия Долгорукого.

К северо-западу от Берестова, противу того места, ще вливается в Днепр глубокая Черторыя,— в 882 г., на полугоре, началось пустын­ ное поселение — могилой Аскольда. На сей могиле первого русского князя-христианина поставлена была церковь св. Николая, может быть еще св. княгиней Ольгой*. В XI веке существовал там женский Никольский монастырь, в котором пострижена была мать преподобного Феодосия. Теперь на Аскольдовой могиле кладбище с небольшой Николаевской церковью, построенной в 1809 г. воронежским купцом Мещеряковым, на место обветшавшей деревянной. Что касается до Пустынно-Николаевского мужеского монастыря, то он известен ста­ новится с началом XII века. Нынешняя в нем каменная церковь построена уже в 1713 году киевским губернатором кн. Голицыным, а большой Николаевский монастырь, обращенный 1831 года в военный собор, сооружен около 1696 года гетманом Мазепой.

На другом отделении Печерской горы, которое обращено к Старому городу, не ранее как в конце XI века возникла отрасль Печерского монастыря, насажденная преподобным игуменом Сте­ фаном — монастырь Кловский или Стефанеч. На том месте, где стоял сей монастырь, вскоре после 1744 года построен был от Лавры Кловский дворец, где теперь первая Киевская гимназия.

Вслед за тем (около 1753 г.) устроен был нынешний дворцовый сад и в нем поставлен деревянный Г с д р в дворец, в нижнем оуае ярусе коего (оставшемся после пожара, бывшего в 1819 году) помещается теперь заведение искусственных минеральных вод.

Но монастыри Печерской горы, в отношении к Киеву, прежде были загородные, как в наше время монастырь Выдубицкий2 и пустынь Кшаевская*. Обширная лаврская слобода, на месте которой в начале прошлого столетия устроена Петром великим П ч рская крепость, ее считалась древней, а потом местечком Печерским. На всем Дворцовом отделении Печерской горы, кроме упомянутых двух дворцов, не было строения даже до конца прошлого столетия, именно до 1790 года.

* В Лаврентьевском (1377 о) и других старших списках Русской летописи не сказано, кто и когдацост ави первоначальную церковь св. Николы на Аскольдовой могиле; но в Киевском Синопсисе сказано, что ее поставила св Ольга „по своем крещении; и это весьма вероягио. Для княгини Ольги, как для новой христианки, весьма естественно было построением церкви почтить память и могилу первого русского князя христианина, пострадавшего от ближника ее Олега. Существование именно женского монастыря при Никольской церкви также говорит в пользу сего мнения. Правда, что в позднейших списках Русской летописи построение сей церкви приписано Олме; но сие имя придумано уже позднейшими летописцами и произведено ими ог Олмина двора, который во время Нестора находился на Асколвдовой могиле или Угорском. Мне кажется, что и самое название Олмип двор едва ли не ошибочно распространилось в летописях и что в первоначальных списках Несторовой летописи едва ли не было написано Олжип двор, подобно тому, как Вышюрод, принадлежавший Ольге, называется в летописях град Олжип (Ольжен), (Вользин).

Подобно сему и Крещатик, довольно красиво отстроенная теперь частица Киева, соединяющая собой Старый город с Печер­ ском, до начала нынешнего столетия был почти необитаем. В его глубоком удольи, спускающемся к Днепру, с древних времен славен был только источник, в котором крещены 12 сыновей Владимировых и который потому назван Хрещатиком; а в народе по сю пору называется Святым местом. Может быть на сем-то Святом месте поставлена была церковь во имя мученика Турова4, о которой говорит СтепеннаяКнига5 как о первой из поставленных, св. Владимиром церквей. Находящийся над источником павильон, в память св. Владимиру, выстроен 1802 года. Сюда ежегодно в среду преполовения бывает крестный ход из Софийского собора, устав­ ленный с 1804 года митрополитом Серапионом.

На речке Л б д, протекающей мимо Киева по юго-западной его ыеи стороне, было в древнее время Лредславипо6и другие села. Над этой речкой только в нынешнее десятилетие началась строиться Лыбедская часть Киева.

И так знатнейшая теперь половина Киева, к юго-востоку от Старого города простирающаяся, не была городом еще и в прошедшем столетии и как бы ждала обновленного бытия Киеву, чтобы войти в состав его со святой Печерской Лаврой и занять в нем первое место.

Что касается до Подола или Нижнего г р д, простирающе­ ооа гося под Старым городом на его северной стороне, то в средние времена он составлял хотя и бедную, однако населеннейшую часть Киева и много содействовал просвещению целой Руси своим Богоявленским братством7. Подол и в древнее время составлял также весьма многолюдную и застроенную часть Киева. Однако его городовое заселение не древнее времен Владимировых. В княжение Ольги «на Подольи не седяху людье, но на горе»,— пишет преподобный Нестор,— «бе бо тогда вода теку щи вьздоле (внизу) горы Киевской».

Достопамятная Почайна, именем которой называется теперь небольшой ручей, впадающий в Днепр за Подолом, верстах в трех от Старого города, в прежнее время текла по Подолу и, пройдя под горой Старокиевской, большим ручаєм вливалась в Днепр против Крещатицкого источника, в нее впадавшего*. На * Может быть, в древнее время Ручай и Почайна были два отдельные протока, сливавшиеся воедино перед впадением оных в Днепр. Как бы ни было, но Почайна протекала возле Рождественской церкви еще и в 1700 году, что видно между прочим из царской грамоты, в сем году данной Михайловскому монастырю. Песчаная коса, отделявшая Почайну от передвижного Днепра, снесена уже его волнами. Старожилы помнят еще, что от нее в прошлом веке оставался ряд островков; последний из них, бывший против Хрещатика, снесен лет за десять. Любопытные еще подробности о слиянии Днепра с Почайной в прошлом столетии, извлечены Берлинским из бывшего Магистратского архива.

См. его Краткое Описание Киева. СПб., 1820. В 8.

своем продолжении Почайна с левой стороны отделялась от Днепра длинной песчаной косой, а с правой стороны она принимала в себя разные ручьи, протекавшие с горных возвы­ шенностей на Подол. Сверх того, в некоторых местах нынеш­ него Подола, даже и в позднейшее время, были болота, порос­ шие камышом. Заливное передвижным Днепром и покрытое лозой Оболонье, в древнейшее время простиралось гораздо ближе к Старому Киеву, чем теперь; на нем киевляне пасли свои стада и совершали поклонение скотью б огу Волосу.

Из сего краткого обозрения мест, окружающих Староки­ евскую гору, очевидно, что первоначальное и главнейшее существование Киева было на сей горе. Местом для его дальнейшего распространения служили те возвышенности и удолья, которые от Старокиевской горы идут к горе Щ ековице и, простираясь за ней на несколько верст, потом поворачива­ ют на северо-восток к Вышгороду. Таким образом составля­ ется полукружная гряда гор над Подолом и Днепром: на одном ее конце возвышается Старокиевская гора со своим славным городом; на другом конце гора Хоревица с некогда процветав­ шим на ней Вышгородом и укрывающимся за ней Межигорьем. На продолжении сей гряды, не вдалеке от горы Киевской, выдается гора Щ ековица*, на которой в 912 году возникла славная могила Олегова. Ее именем называлось в древности и все многолюдное жилье, на той горе бывшее. Теперь там возвышается построенная от города в 1780 году каменная церковь всех святьіХу также с городским кладбищем, как и на укромной могиле Аскольдовой. Сие-то Надднепровское трехгорье служило первоначально местом городового заселе­ ния Словенской отросли, называвшейся полянами.

2. Андреевское отделение Старого Киева и его предместья В каком веке началось построение Киева, об этом нет никаких исторических известий. Преподобный Нестор сохранил только следующее местное предание своего народа.

«Быша трие братья: единому имя Кий, а другому Щек, а третему Хорив, сестра их Лыбедь. Седяше Кий на горе, где же ныне увоз Боричев, а Щек седяше на горе, где ныне зовется Щ екавица, а Хорив на третьей горе, от негоже прозвася Хоре­ вица. И сотвориша град во имя брата своего старшего и нарекоша имя ему Киев; бяше около града лес и бор велик, и бяху ловяща зверь». Сие предание повторяют у Нестора и поляне, во * Древнее имя Щ ековщ ы уж е изменилось: в XVII веке (см. Киев. Синопе.) ее называли Ш ковщ ею \ теперь зовут ее Скавикою.

ответ Аскольду и Диру, когда сии воители, плывучи мимо по Днепру и увидевши городок на горе, спросили: «чий се градок?»

Но у Нестора записано еще другое предание о самом первом, заветном и священном начале Киева — о кресте Андрея Пер­ возванного. Святый Апостол «пойде по Днепру горе, и по приключаю приде и ста под горами на березе. Заутра встав и рече к сущим с ним учеником: видите ли горы сия? яко на сих горах возсияет благодать божия, имать град велик быть, и церкви многи Бог воздвигнути имать. Вшед на горы сия, благослови я, постави крест, и помолився Богу, и слезе с горы сея, идеже послеже бысть Киев».

На этой заветной высоте красуется теперь церковь Андрея Первозванного, заложенная собственноручно императрицей Елисаветой в 1744 году, когда она приезжала на богомолье в Киев. Сия ружная церковь, построенная по плану известного де-Рострелли, освящена 19 августа 1767 года. С балкона Андреевской церкви представляется необыкновенно живопис­ ный, обширный вид стройного Подола с широким Оболоньем и многоразливного словутного Днепра, и возвышающейся над ними полукружной гряды гор, и многокартинного,ненагляд­ ного Заднепровья. Начиная с сего же средоточного места, всего лучше можно обозревать и Старый Киев, вспоминая об нем по степеням его переменчивого бытия: сперва в первона­ чальном древнейшем его виде — до крещения Владимирова, потом в древнее время его найбольшего величия и славы, которых он не утратил и тощ а, как уже стал игралищем междоусобий княжеских, затем в средние века его упадка, с нашествия татарского до восстановления в нем православной митрополии и до его обновления под державою России.

Древнейший город Киев начинался там, где Андреевская гора отделяется небольшим оврагом от монастыря Михайлов­ ского. Этот овраг есть заглохший след древнего Боричева взвоза, над которым, по сказанию Нестора, жил Полянский князь Кий и по которому была главная дорога в Киев от Днепра. К Днепру, или говоря точнее, ко, впадающему в Днепр Ручаю, Боричев взвоз проходил с горы там, где стоит теперь Рождественская церковь*. Невдалеке от сего места у Боричева взвоза была и пристань. ^ От Боричева первоначальный город Киев простирался вдоль Андреевской горы до северо-западного ее предела, где начина­ ется другой старинный взвоз на Подол, называемый теперь * Некоторые киево-подольские старожилы помнят, что в 1810 году, когда для построения нынешней каменной церкви Рождественской разбирали преж­ нюю деревянную, построенную 1564 года, то в ее основании найдено было надписание, что она поставлена была на узвозе Боричевом.

Андреевским и где в средние времена, а вероятно и в древние, находились городские ворота.

На этой, особенно видной, обращенной к Днепру стороне первоначального города, поставлен был над горой, вероят­ но, еще при первых русских князьях, каменный терем с большим теремным двором. На сем-то княжем дворе — у солнышка у красного, уласкова князя Владимира — бывали так часто богатырские почесные пиры, которые так поэти­ чески прославляются в наших народных песнях й сказ­ к а х,— об которых преподобный Нестор повествует в своей летописи: «устави (Владимир) на дворе в гриднице пир творити, и приходити боляром и гридом, соцьким и десяцьским, и нарочитым мужем, при князи и без князя» и т. д.

Положение теремного двора определяет Нестор так: «за святою Богородицею над горою двор теремный: бе бо ту терем камен». Из его же слов* можно видеть, что за теремом была другая половина теремного двора, уже вне града: без сомнения, она простиралась по склону горы и покрыта была садом.

«Вне двора теремного», где теперь церковь Трехсвятитель­ ская, в древнейшее время возвышался Перунов холм. На том холме, набожный и в язычестве своем, Владимир поставил шесть кумиров словенских. Но когда он в 988 году возвратил­ ся в Киев из Корсуня, уже преображенный святым крещени­ ем, тогда велел он ниспровергнуть прежние свои кумиры:

одни изрубить, другие сжечь; Перуна же велел он влечь с горы к Боричеву на Ручай. Совершив крещение своего народа, Владимир «повеле рубити церкви и поставляти по местам, ид еже стояху кумиры; и постави церковь с. Василия на в холме, идеже стояше кумир Перун и прочий, ид еже творяху потребы князь и людье».— Сия церковь, с нашествия Батыева, четыре века.оставалась развалиной, в которой несломаны были только нижняя часть стен да узкое алтарное окно к северу. Первое восстановление Васильевской церкви относит­ ся к незабвенному для Киева митрополитству Петра Могилы, который, устрояя Богоявленское братство, приписал к нему и сию церковь. Тогда на ее древнем остатке построена была новая и определены для служения в ней строитель и братия.

Но около 1660 года она сгорела и опять было запустела.

Нынешняя каменная церковь, также на древнем остатке, построена уже при Варлааме Ясинском 1695 года и освящена во имя Трех Святителей. При ней в прошлом столетии был Трехсвятительский мужеский монастырь, приписанный к СоОльга же повеле ископати яму велику и глубоку на дворе теремьстем вне града» и *і. д.

фийскому, как видно из ведомости о монастырях Киевской епархии 1756 года*.

Место под юго-восточным углом Андреевской горы, где Перунов кумир в о л о к л и по Боричеву взвозу, прозвано было в народе Чортовым беремшцем. Противоположный большой от­ рог Андреевской горы, вокруг которого спускается на Подол Андреевский взвоз, в старину назывался Вздыхальшщею.

К юго-западу от терема был двор варяга Феодора, где он с сыном своим Иоанном принял мученический венец за христи­ анство, во время Владимирова язычества (983 г.). На том месте Равноапостольный князь заложил в 989 году великолепную каменную церковь во имя пресвятой Богородицы и по освяще­ нии оной 996 года мая 12, поручил ее Анастасу Корсунянину и приставил на служение в ней священников Корсунских; и уставил заветной грамотой давать на ее содержание десятину с княжеских доходов, почему церковь сия и названа Десятинной.

В ней св. Владимир положил мощи св. Ольги и главу св.

Климента, папы Римского; здесь же погребен был первый наш митрополит св. Михаил, скончавшийся в 992 году; а в 1015 г.

посреди Десятинной церкви поставлена была краснокаменная гробница** и Равноапостольного князя, рядом с гробницей княгини его Анны, скончавшейся в 1011 году. В сей же церкви, в 1044 году, Ярослав положил кости умерших в язычестве своих дядей, Ярополка и Олега, совершив над ними беспримерный в нашей истории обряд крещения после смерти.

Для построения Десятинной церкви вызваны были Владими­ ром греческие художники. Ее стены и пол украшены были мрамором и великолепной мусией. В нее же были отданы Владимиром все привезенные из Корсуня иконы, кресты и сосуды церковные. А два капища и 4 медных коня, из Корсуня * Трехсвятительская церковь названа монастырем и на генеральном плане Киева 1745 года; в последнее время монастырь сей приписан был опять к училищному Братскому монастырю; а с 1783 года Трехсвятительская церковь сделана приходской.

Древняя Васильевская церковь имела в ширине 16 1 /2, а в длину 25 сажен;

сложена была из тонких четвероугольных кирпичей, на толстой известковой с толченым кирпичем подмазке, подобно Софийской и Десятинной церквам.

Поэтому можно думать, что она первоначально была построена деревянная, и потом уж е поставлена каменная греческими художниками, сооружившими Десятинную церковь. По сгорении Васильевской церкви около 1660 года, она через несколько лет приписана была к монастырю Михайловскому; а 1691 г.

отдана Софийскому.

Кроме сей Васильевской церкви, основанной св. Владимиром во свое крестное имя, в древнем Киеве была еще другая церковь св. Василия, которую на новом дворе построил во свое имя Рюрик Ростиславич и которую освящал 1 января 1198 г. митрополит Никифор II. Но ще стоял новый Ростиславов двор, неизвестно.

* * Я назвал іробницыев. Владимира и Анны краснокаменными для означения того, что они были не из настоящего мрамора, а из красного шифера.

же привезенные, поставлены были за Десятинной церковью, на площади, называвшейся бабиным торжком, где они стояли и в Несторово время. В основании своем Десятинная церковь имела вид четвероугольника, длиной около 24, а шириной 16 сажен.

В 1204 году, когда неистовый Рюрик с половцами грабил Киев, ограблена была и Десятинная церковь; а во время наше­ ствия Батыева в 1240 году она обращена в развалины и нераз­ рушенным остался только юго-западный угол, вышиной около 5 сажен. Из найденных под развалинами в 1635 году княжеских гробниц Петр Могила вынул главу св. Владимира и положил ее сначала в Спасскую церковь на Берестове8, и в ть. же году ор перенес в Лавру. К уцелевшему углу древней церкви, приделав к нему новые стены из древних же кирпичей, Могила отстроил малую Десятинную церковь9, во имя Рождества Богородицы, и надстроил еще деревянный придел во имя Петра и Павла. Сия Могилянская церковь, неизвестно почему, называлась впослед­ ствии Николаевской.

Красноречивые развалины древнего Десіітинного храма ос­ тавались нетронутыми до митрополита Евгения; при нем же, сначала в 1828 году были разрыты развалины; а в 1828 году и развалины, и Могилянская церковь разобраны до основания и на их месте, над древними гробницами, того же года 2 августа, заложена новая церковь, также во имя Рождества Богородицы, с двумя приделами, во имя св. Владимира и св. Николая. Эта церковь строится по плану Стасова1 иждивением Курского помещика Анненкова. На ее украшение употребляются многие из принадлежностей древней Десятинной, найденных подлее развалинами. Тринадцать больших выпуклых букв, оставшихся на каменных обломках и составляющих древнейший памятник письменности в России, вделаны по местам над окнами новой церкви.

На запад от Десятинной церкви, да и на полдень от нее, первоначальный город простирался уже недалеко — до близ лежащего оврага, которым оканчивалась там Андреевская гора.

Через тот овраг, по направлению к Софийскому собору, был в древнее1 время мост, по которому въезжали в Киев через каменные ворота. Ворота сии находились в земляном валу, окружавшем первоначальный город, и вероятно стояли против терема. Они сложены были из широких кирпичей и камня, подобно золотым вратам, в соответствие коим может быть они и сооружены были. Остаток их существовал еще в прошлом столетии и разобран уже при коменданте Массе в 1799 г. Ворота сии в прошедшем столетии назывались Киевскими воротами, а также и Батыевыми.

Кроме сих ворот, в древнейшем Киеве было еще несколько;

но где именно и в каком числе они стояли, неизвестно. Вероятно одни были со стороны Боричева, а другие со стороны Андреев­ ского взвоза**.

Вокруг первоначального города, который помещался на так называемом Андреевском отделении Старокиевской горы, без сомнения уже с древнейших времен были разные заселения, особливо по северному и западному склону Андреевской горы.

Об них напоминают собой эти маленькие, полуземляные хатки, которыми и теперь еще, как ласточьими гнездами, облеплены кое-где склоны Старокиевской горы, без которых и теперь как-то неполна была бы картина старого Киева.

Со всей вероятностью можно допустить, что Ласынчья б с д ееа и Козары, о коих упоминает Нестор, находились на склоне Старокиевской горы к Днепру и составляли набережное предме­ стье первоначального Киева возле Боричева взвоза. В конце их, по сказанию Нестора — же, еще и в его время стояла над Ручаєм церковь с. Илии, бывшая в половине X века, при Игоре, в соборной церковью христианской Руси. Может быть сия церковь была древнейшая в Киеве, поставленная еще в княжение Оскольда**.

Михайловская гора и ее окружающие удолья в древнейшее время были покрыты лесом. Вероятно в тех удольях, которые принадлежат к ней с юго-западной стороны, во время Ольги было перевесище, находившееся вне града, по замечанию Н е­ стора.

На том месте, где теперь Софийский собор и его окружающие здания, во время Владимирово и даже Ярославово 1037 года, было загородное поле, на котором была только могила Дирова — вторая могила русского князя-хрисгианина.

Но где была христианская же могила св. княгини Ольги, заповедавшей не творить над нею тризны, а погребсти ее ровно с землей? Об этом нет показаний ни у Нестора, ни у других наших летописателей.

* В Эймундовой Саге повествуется, что при нападении Брячислава на Киев (в 1021 году) открыто было только двое городских ворот, а прочие были закрыты.

Каменные, так называемые Батыевы ворота, на плане Киева 1745 года названы Киевскими. Но в XVII веке ворота Киевскими назывались кажется те, которые (как видно из слов Калыюфойского,— см. ниже) стояли над Андреевским взвозом; ибо в патерике Коссова (с. 16 и 181) упоминается о развалинах Десятинной церкви возле нынешней брамы Киевской, на горе стоящей. Может быть сии ворота в древности назывались Подольскими. «Отвориша ему (Роману) Кия не ворота Подольские в Копыреве конци».

* * Вопрос о месте древней Ильинской церкви, мне кажется, решен удовлет­ ворительно в академическом Исследовании Ефима Остромысленского (К., 1830.

В 4). Что касается до времени построения сей церкви, то она, я думаю, могла быть построена скорее при князе Аскольде, чем при Олеге или Игоре. Посланный в Русь от патриарха Игнатия около 867 г. епископ Михаил, без сомнения, заботился о том, чтобы в Киеве была построена церковь и вероятно сему епископу принадлежало основание Киевской соборной церкви св. Илии, тем более, что и в Царегороде соборная церковь была также во имя св. Илии.

Не говорится у преподобного Нестора и о том, где была церковь блаженной Ольги, имевшей при себе священника Гри­ гория. Только в одной, так называемой Иоакимовской, летописи сохранилось известие, что св. Ольга построила деревянную, первую в Киеве церковь с.Софии удля которой она получила в иконы от патриарха. Как ни сомнительна во многом та летопись, но ее сказание о древнейшей Софийской церкви весьма вероят­ но,— особливо при известии Дитмара, что Киевский архиепи­ скоп (1018 г. 14 августа) встречал Болеслава храброго1 в ' монастыре с. Софииукоторый, по несчастному случаю, за год в перед тем был опустошен пожаром. Об этом пожаре и препо­ добный Нестор под 1017 годом говорит: «И погоре много церквей в Киеве». Судя по тому, что Болеслав, которому осажденные киевляне отворили ворота, был встречен в прежнем Софийском монастыре, можно предполагать, что оный монастырь и древ­ нейшая в самом городе церковь св. Софии находились невдалеке от ворот киевских, га западной стороне города, где еще до крещения Владимирова были дворы христиан.

3. Михайловское отделение Старого Киева Михайловская гора составляет юго-восточное отделение горы Старокиевской и возвышается над Днепром рядом с Андреев­ ской горой, от которой отделяется только Боричевым взвозом.

На сей горе, против холма Перунова, еще в первое время крещения Руси св. Владимиром, наш первый митрополит св.

Михаил, в знамение победы христианства над язычеством, основал монастырь во имя Архистратига Михаила. С той поры на Михайловской горе находились преимущественно построения монастырские. Отсюда же вероятно получил свое начало и г рб е Киевский, представляющий Архистратига Михаила, стоящего на горе, с открытой головой, с мечем в одной руке, со щитом в другой. Изображение Архистратига, сделанное из золоченной меди, стоит и ныне на Михайловской церкви.

Вместо первоначальной деревянной церкви Михайловского монастыря князь Святополк Изяславич в 1108 году соорудил каменную церковь, с 15 позлащенными верхами, почему и монастырь сей назван золотоверхим.

Греческая княжна Варвара, бывшая супругой Святополка, привезла из Греции в дар Киеву мощи св. великомученицы Варвары. Сие святое сокровище ныне хранится в среброкованной раке на серебряном подножии под новым золоченным балдахином, в особом северном приделе Михайловского храма и привлекает в него тысячи набожных молельщиков. Каждый вторник читается там акафист св. великомученице Варваре, сочиненный Киевским митрополитом Иоасафом Кроковским в начале XVIII века. Молельщики, на память поклонения своею, приобретают там серебрянные и золотые крестики и кольца, также берут елей и святую воду. Прежний деревянный гроб великому­ ченицы Варвары хранится в ризнице. Золотая лампада с жемчуж­ но-бриллиантовой кистью, висящая перед мощами, принесена в дар Екатериной великой. Образ, представляющий усекновенную главу св. великомученицы, украшен девятью драгоценными пер­ стнями, подаренными от разных особ. Весьма примечателен еще осыпанный бриллиантами храмовой образ Архистратига Михаила, присланный в 1817 году в дар сему монастырю победоносным императором Александром Благословенным1. 2 Что касается до древней Михайловской церкви, то Святополк-Михаил1 ее украси дивно, по выражению летописца.

Стены ее, как и других церквей древнего Киева, покрыты были мусией. Величина ее была в длину 15, а в ширину 8 1/2 сажен.

Но при нашествии Батыевом сбиты были ее верхи и оставлены одни стены до купола, из которых только на внутренней стене алтаря уцелела и доныне полоса древней мозаической картины, представлявшей тайную вечерю.

Что было с Михайловским монастырем до XVI столетия, неизвестно. Но в начале XVI века он устроен вновь старанием игумена Макария, который испросил на то в 1523 г. королевскую грамоту у Жигимонта I* Однако в продолжение ста лет Михай­ *.

ловская церковь пришла в ветхость. Обновил ее Иов Борец­ кий**, которого, по желанию дворянства и казачества украин­ ского, особливо по просьбе гетмана Петра Сагайдачного, посвя­ тил в митрополиты бывший тогда в Киеве Константинопольский патриарх Феофан. Сие посвящение происходило 1620 года в великой Печерской церкви, в самый день Успения. Таким * В сей любопытной грамоте об исправлении запустевшей тогда Михайлов­ ской церкви и восстановлении при ней общины, между прочим сказано: «а то есмы учинили для того, иже де их тая церковь от вынятя Киевского опустела, хвалы Божией в ней не было». Но здесь под именем вынятья Киевского не должно, кажется, разуметь разорения или взятия Киева Батыем; вероятнее, что здесь разумелось одно из последних разорений Киева татарами, набегавшими в конце XV века. Из двух грамот (1501— 1503 г.), данных королем Александром воеводе Киевскому князю Путятичу, видно, что еще в самом начале XVI века зачиналось игуменство в Михайловском монастыре (ибо туда назначен был от воеводы Путятича старец Иван Смольянин, на место коего король определил Гришка Григорьевича Поповича в 1501 г., а вскоре потом іиумсна Иону); однако оно кажется не упрочилось тогда и не послужило к восстановлению монастыря — до игумена Макария.

* * Сильвестр Коссов (епископ Мстиславский, а потом митрополит Киевский после Петра Могилы) в своем Патерике (писанном на польском языке и напечатанном в Киеве, 1635. В 4) — на Г80 с. именно говорит, что Михайловский храм «уже не мало обрушенный, значительно восстановил Иов Борецкий». О том свидетельствует и Калыюфойский в своей надгробной надписи Иову Борецкому, который погребен был в Михайловской церкви,— но где именно, теперь уж е неизвестно. (О сей надписи см. далее в статье о надгробиях).

образом восстановилась тогда православная митрополия в Кие­ ве, 25 лет сиротевшая без пастыря. Но как в то время Софийский собор был занят униатами, потому Иов Борецкий и преемник его Исаия Копинский имели свою кафедру в Михайловском монастыре (с 1620 по 1633 год), который никогда не доставался во власть униатов, хотя им дано было право на оный от воеводы киевского. Увеличение Михайловской церкви двумя боковыми приделами, относится к веку Петра Великого. Построение ка­ менной колокольни начато в 1716 г., а нынешняя каменная ограда сделана 1758 г.

Иов Борецкий при золотоверхом Михайловском монастыре в 1621 г. построил, во свое прежнее имя, церковь с. Иоанна в Богослова* и учредил при ней Михайловский женский или Богословский монастырь, в котором престарелая супруга Борец­ кого была первой настоятельницей и который существовал здесь до 1712 г., а в атом году переведен на Подол в соседство Иорданского женского монастыря.

При Золотоверхом монастыре заведена была и типография** Иовом Борецким, который по кончине своей 1631 года погребен в Михайловской церкви.

Предание уверяет, что в переднем приделе сей церкви погребен по правую сторону князь Святополк-Михаил, а по левую сторону княгиня Варвара,— где и действительно видны гробничные формы.

После Исаии Копинского настоятелями Михайловского мо­ настыря были игумены, с 1737 года архимандриты; а с 1800 года он определен в настотельство и местопребывание викария мит­ рополии Киевской епископа Чигиринского.

Но еще за полвека до того, как поставлена была золотоверхая церковь Святополком Изяславичем, отец его Изяслав Ярославич 4 создал во свое крестное имя великолепный монастырь Дмитриевский, заложенный в 1055 году, после победы над турками. В 1086 году, убитый под Звенигородом князь Ярополк Изяславич был погребен в церкви св. апостола Петра, которую сам он начал строить в монастыре Дмитриевском. О сем мона­ стыре Нестор повествует следующее: «Изяслав же постави монастырь св. Дмитрия и выведе Варлаама на игуменство к св.

Дмитрию ( змонастыря Печерского), хотя створити выше сего и монастыря, надеяся на богатьство. Мнози бо монастыри от царь и от бояр и от богатства поставлени, но не суть таци (такие), каци суть поставлени слезами, пощеньем, молитвою, бденьем.

* Вместо прежней деревянной, в 1613 году поставлена нынешняя каменная церковь Иоанна Богослова с трапезой.

* * В сей митрополичьей типографии напечатан был 1620 г. «Лимонарь или Цветник Софрония патриарха Иерусалимского». Типографом был Спиридон Соболь.

Антоний бо не име,злата ни серебра, но стяжа слезами и пощеньем».

Сии слова преподобного Нестора были пророческие:

монастырь Антониев и ныне сияет нетленным, дивным величи­ ем, при всех переворотах, испытанных им в продолжении 8 веков; а монастыря Дмитровского давно уже нет и самое место его покрылось сомненьем.

К юго-востоку от Михайловской церкви, внутри монастыр­ ской ограды лежит в земле разрушенное каменное основание большой древней монастырской церкви. От сего места некогда спускался по Михайловской горе взвоз на Подол мимо Хреща­ тика, называвшийся в XVII веке Крещатицким. Из городовых записей 1654 года известно, что сей взвоз назывался еще Дмитровским, а лежащий при его начале нагорный овраг Дмитровской лукомью или лукомытью*. Все сие приводит к мысли, что упомянутая развалина на Михайловской горе есть остаток монастыря Дмитриевского. Однако есть другое известие, у Сильвестра Коссова: в Патерике своем на странице 180 говорит он, что в его время (1635 г.) от Дмитриевского мона­ стыря оставался только плац не далеко от монастыря Печерско­ го. Сие известие любопытно, как мнение, бывшее в XVII веке;

впрочем оно могло быть не древним преданием, и только ученым мнением тогдашних Печерских иноков; и тот п а, о котором лц говорит Коссов, мог быть остатком не монастыря Дмитриевско­ го, а только Петропавловской Берестовской церкви, при коей находился священником благочестивый Илларион до 1051 года.

4. Софийское отделение Старого Киева Дальнейшее распространение старого Киева произошло при Ярославе благовластном, особливо после 1036 г., когда он разбил печенегов, напавших на Киев, и сею победой положил конец их набегам на Русь.

В память сей славной победы, на месте поражения печенегов, Ярослав заложил в 1037 г. величественную каменную церковь с. Софии. В том же году «заложи Ярослав град великий, у него в же суть золотыя врата». Таким образом к первоначальному городу прибавилось целое Софийское отделение, составлявшее с тех пор знатнейшую часть Киева. С той поры здесь уже был и главный княжий двор, называвшийся в XII веке двором * Известие об этом отыскано в бывшем Магистратском архиве Берлинским15, которому принадлежит и мнение о существовании Димитриевского монастыря на Михайловской горе. Но митрополит Евгений (в Опис. Киев. Лавры) следовал показанию Сильвестра Коссова. Между киевскими старожилами ведется мне­ ние, что Дмитриевский монастырь находился неподалеку от древнего Кловского, именно на крутом бугре Печерской горы, где теперь стоит немецкая кирка. Не там ли полагал и Коссов? У него и шищ Дмитриевского монастыря и Клов одинаково означены: nie daleco monastera Pieczarskiego.

Ярославлем и находившийся где-нибудь возле Софийской цер­ кви.



Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 8 |
Похожие работы:

«О СОВАЖ Е. Е., Н. Е. и О. К. — ПЕШКОВОЙ Е. П. СОВАЖ (урожд. Комарова) Ольга Константиновна, родилась в 1875 (отец, Комаров Константин Виссарионович, генерал-адъютант, комендант Петропавловской крепости, в 1912 — скончался; мать, Комарова Нина Герасимовна, урожд. Сумбатова) 1. В 1904 — получила музыкальное образование, пианистка. Вышла замуж за р...»

«\ql ГОСТ Р 12.0.007-2009. Система стандартов безопасности труда. Система управления охраной труда в организации. Общие требования по разработке, применению, оценке и совершенствованию (утв. и введен в действие Приказом Ростехрегулирования от 21.04.2009 N 138-ст) Документ предоставлен КонсультантП...»

«КОМПЬЮТЕРНЫЕ ИССЛЕДОВАНИЯ И МОДЕЛИРОВАНИЕ 2011 Т. 3 № 4 С. 413420 АНАЛИЗ И МОДЕЛИРОВАНИЕ СЛОЖНЫХ ЖИВЫХ СИСТЕМ УДК: 539.3 Метод моделирования структуры компактной костной ткани Т. В. Колмакова Томский госуда...»

«КОМБИНИРОВАННАЯ МЕМБРАННАЯ УСТАНОВКА СЕРИИ УВОИ "М Ф" 1812F – N ДЛЯ ПОЛУЧЕНИЯ ВОДЫ ОЧИЩЕННОЙ ПО ФС 42-2619-97, применяемой для изготовления и производства нестерильных лекарственных средств. РУКОВОДСТВО ПО ЭКСПЛУАТАЦИИ Москва СОДЕРЖАНИЕ СОСТАВ УСТАНОВКИ...»

«М.Г.Старолетов, АлтГТУ Основы технологии фрактального проецирования Задача данной статьи – осуществить попытку разработки разноаспектной технологии фрактального проецирования доминантных смысловых конфигураций (ДСК ос...»

«КАРЛ ЙОХАН МАРЕЛЬЕ ТЕЧЕНИЕ ВРЕМЕНИ Новые физические идеи Российская Академия наук Санкт-Петербург 2015 УДК 530.16+524.83 ББК 22.311/22.632 М 25 Марелье К.-Й. М 25 Течение времени. Новые физические идеи. Предисловие И.Н. Таганова – Санкт-Петербург: Политехника-Сервис, 2015 – 192 стр., 17 ил. IS...»

«Сценарий праздника, посвященного 400-летию села Чертовицы 11 сентября 2015г. ДК санатория им. Дзержинского ОТКРЫТИЕ ФАНФАРЫ. ТЕМА 1. Голос Чтоб было ясно всем в дальнейшем, Известно нам давным-давно: "Из всех искусств для нас важнейшим Является кино!" Музыка. На сц...»

«КОНСУЛЬТАЦИЯ "Познавательная деятельность в ДОУ" Воспитатель: Мельникова М.Н. Особенность здоровой психики ребенка – познавательная активность. Любознательность ребенка постоянно направлена на познание окружающего мира и построение своей к...»

«Анджей Збых Совершенно секретно Серия "Ставка больше, чем жизнь", книга 8 Scan, OCR: MCat78 http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=160064 Ставка больше, чем жизнь: Дрофа – Лирус; Москва; 1994 ISBN 5-7107-0209-9, 5-87675-054-9 Оригинал: “Stawka wieksza niz zycie”...»

«Набор программ обсуждения Made by Mike Gershon – mikegershon@hotmail.com Для чего говорить? Пустая рабочая тетрадь или недостаток "продукта" из урока зачастую считается невыполнением задания. Это убеждение, поддерживаемое отчетностью и проверкой процесса при оц...»

«Тематическое планирование Характеристика деятельности учащихся ОБРАЗ ЦВЕТУЩЕЙ ПРИРОДЫ — ВЕЧНАЯ ТЕМА В ИСКУССТВЕ (6 ч) Тема 1. Цветы в живописи, декоративно-прикладном и народном искусстве(6 ч)...»

«А.В. Дизанова Отражение событий Отечественной войны 1812 года на карте Украины Память о героях и событиях Отечественной войны 1812 года увековечена в многочисленных памятниках. в граните, бронзе, литературных произведениях. В Бессарабии память о важнейших сражениях того периода сохранена в географических названиях. События Отечественной вой...»

«Приложение № 17 к коллективному договору ЭТИЧЕСКИЙ КОДЕКС УЧАСТНИКОВ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ ОТНОШЕНИЙ МОУ "ГИМНАЗИЯ №1" Г.БАЛАШОВА 1. Цели, задачи и область применения Этического кодекса участников образовательных отношений Этический кодекс участников образователь...»

«ВИДЫ ТЕХНИКИ ИЗОБРАЖЕНИЯ 1. Рисование не только кистью, карандашом, но и необычными предметами и материалами.2.Использование "пальцевой живописи" (краска наносится пальцами, ладошкой). В этом случае краска наливается в плоские розетки и в плоские емкости ставится вода Правило -каждый палец набирает...»

«Миф о шести миллионах Дэвид Хогган Миф о шести миллионах Дэвид Хогган (c) David Hoggan. The Myth of the Six Million. The Noontide Press, 1969. (c) Перевод с английского Питер Хедрук, 2005 г. Содержание...»

«Л.А. Шарикова Кемеровский государственный университет Гетерогенность образа-символа дракона в германском мифомире Аннотация: Мифосознание и архаичное восприятие мира отличаются целостностью и единством его составных частей. Германский (как и любой другой) мир мифов населен антропои изоморфными образами, которым издавна приписаны их аксио...»

«Склярова Татьяна Васильевна СОДЕРЖАНИЕ Информация об опыте Технология опыта Результативность опыта Библиографический список Склярова Татьяна Васильевна Музыка Тема опыта: "Формирование познавательных универсальных учебных действий у учащихся начальной школы на уроках музыки в процессе анализа музыкальных...»

«Ей в приданое дано было зеркальце одно, Свойство зеркальце имело: говорить оно умело. / А.С. Пушкин/ Елену вывело из себя даже не то, что он изменил ей в их общей постели, а произнесенная при этом фраза: "Это не то, что ты думаешь". Банальная, глупая, заезженная, как старая пластинка, фраза....»

«Федерация спортивного туризма России ПРОГРАММА РАЗВИТИЯ СПОРТИВНОГО ТУРИЗМА В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ на 2011 – 2018 гг. г. Москва Одобрен Съездом ТССР "12"декабря 2010 г. СОДЕРЖАНИЕ ПРОГРА...»

«МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ Федеральное государственное автономное образовательное учреждение высшего образования "Уральский федеральный университет имени первого Президента России Б.Н.Ельцина" Институт естественных наук УТВЕРЖДАЮ Проректор по учебной работе _ С.Т.Князе...»








 
2017 www.kniga.lib-i.ru - «Бесплатная электронная библиотека - онлайн материалы»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.